Оксана Ликова, керамолог
   

   Питанню зберігання музейних колекцій та глиняних виробів у фондосховищах та експозиційних приміщеннях присвячено багато праць, також розроблено цілий комплекс рекомендацій та методик [1, 2, 4, 6, 8, 10]. Вперше систему обліку й зберігання музейних фондів країни на державному рівні було затверджено Міністерством культури СРСР (наказ від 26 липня 1965 року) у «Положенні про музейний фонд СРСР» та «Інструкції про облік та зберігання музейних цінностей музеїв системи Міністерства культури СРСР» (1968). З набуттям Україною незалежності, певний час музейні працівники продовжували користуватися інструкціями, виданими за часів Радянської держави. І лише в липні 2000 року постановою Кабінету Міністрів України було затверджено «Положення про музейний фонд України», до якого в листопаді 2010 року внесені певні зміни. Проект «Інструкції з обліку, зберігання та використання музейних предметів і колекцій державної частини Музейного фонду України», поданий 2008 року, до сьогодні залишається незатвердженим, тому доводиться послуговуватися «Инструкцией по учёту и хранению музейных ценностей, находящихся в государственных музеях СССР» [3], затвердженою ще за часів Радянського союзу, у 1984 році. Донині в Україні невирішеною проблемою постає питання зберігання глиняних творів просто неба. Оскільки монументальна глиняна скульптура не розповсюджене явище в музейних збірках України, тож і немає досвіду по створенню відповідних умов для зберігання монументальних глиняних скульптур просто неба.

    Ще наприкінці ХІХ століття народне мистецтво стало об’єктом уваги науковців. Проте донині, попри велику кількість праць на цю тему, існує багато «білих плям». Тому виникла необхідність проведення наукового форуму – Міжнародного наукового симпозіуму «Реалії народного мистецтва: персональний і трансперсональний діалог», який проходив у Опішному впродовж 29 червня ­– 2 липня 2011 року в рамках ІІІ Тижня Національного Гончарного Здвиження в Опішному «ЗДВИГ-2011» та VСелюченківських наукових читань. Його присвячено 90-річчю від дня народження славетної української гончарки Олександри Селюченко, 25-й річниці заснування Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та 10-й річниці заснування Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

    Участь у Симпозіумі брали українські й чужоземні мистецтвознавці, керамологи, історики, археологи, етнологи, краєзнавці, музеологи, народні майстри, наукові установи, мистецькі навчальні заклади, творчі спілки, у тому числі:

• Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (Опішне, Україна);

• Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України (Київ, Україна);

• Інститут народознавства НАН України (Львів, Україна);

• Інститут сучасного мистецтва (Москва, Російська Федерація);

• Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького (Івано-Франківськ, Україна);

• Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (Опішне, Україна);

• Липецький державний педагогічний університет (Липецьк,         Російська Федерація);

• Луцький національний технічний університет (Луцьк, Україна);

• Львівська національна академія мистецтв (Львів, Україна);

• Малобілозерська естетична гімназія-інтернат «Дивосвіт» (Мала Білозерка, Україна);

• Національний університет «Львівська політехніка» (Львів, Україна);

• Одеське художнє училище імені Митрофана Грекова (Одеса, Україна);

• Полтавське музичне училище імені Миколи Лисенка (Полтава, Україна);

• Полтавський національний педагогічний університет імені Володимира Короленка (Полтава, Україна);

• Харківська державна академія дизайну і мистецтв (Харків, Україна);

• Харківська державна академія культури (Харків, Україна);

• Чернігівський інститут мистецтв та менеджменту культури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (Чернігів, Україна);

• Державний меморіальний і природний заповідник «Музей-садиба Л.М.Толстого «Ясна Поляна» (Ясна Поляна, Російська Федерація);

• Кримська республіканська установа «Етнографічний музей» (Сімферополь, Україна);

• Луганський обласний краєзнавчий музей (Луганськ, Україна);

• Музей української культури в Свиднику (Свидник, Словаччина);

• Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» (Чигирин, Україна);

• Національний музей історії України (Київ, Україна);

• Національний музей українського народного декоративного мистецтва (Київ, Україна);

• Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному (Опішне, Україна);

• Полтавський краєзнавчий музей (Полтава, Україна);

• Черкаський обласний краєзнавчий музей (Черкаси, Україна);

• Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені Івана Котляревського (Полтава, Україна);

• Центр розвитку творчості дітей та юнацтва Грязінського району (Грязі, Російська Федерація).

Серед них: 3 доктори та 18 кандидатів наук.

    Проблематика наукових доповідей, які обговорювалися, дуже широка: життєвий і творчий шлях та творча спадщина народних майстрів; майстри народної іграшки; роль особистості в народному мистецтві; проблеми збереження й розвитку народного мистецтва; персоналії дослідників народного мистецтва; діяльність творчих спілок, спрямована на розвиток народного мистецтва; шкільництво у галузі промислів; колекції творів народного мистецтва: історія формування, склад колекцій, проблеми атрибутування; колекціонери народного мистецтва; музейні колекції творів народного мистецтва; актуальні проблеми атрибутування й збереження документально-речової спадщини народного мистецтва; міжетнічні й міжрегіональні впливи і взаємовпливи у народному мистецтві.

    У рамках V Селюченківських читань також проходили:

•прем’єрний показ науково-популярного фільму «Гончарівна»;

•пошанування  пам’яті  славетної  гончарки  Олександри  Селюченко на території Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко;

•майстер-класи майстрів глиняної іграшки;

•екскурсії до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко, Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів, Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

     Експонувалися виставки:

• ЮВІЛЕЙНА ВИСТАВКА «ОДЕРЖИМА керамікою» (до 90-річчя від дня народження славетної української гончарки Олександри Селюченко);

• ДОКУМЕНТАЛЬНА ВИСТАВКА «Олександра Селюченко: життя               й творчість на світлинах і в архівних документах»;

• Ювілейна виставка «Іван Білик» (до 100-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого майстра народної творчості України ІВАНА БІЛИКА);

• ВИСТАВКА ВИБРАНИХ ТВОРІВ ідеолога ІІІ Національного стилю            в Україні, заслуженого майстра народної творчості України, художника-концептуаліста, кераміста СЕРГІЯ РАДЬКА;

• Виставка ІІ Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни»;

• Виставка І Національного конкурсу керамологічних музейних експонатів «КераМузЕк-2011»;

• Виставка Національного мистецького конкурсу «Національний музей гончарства – перлина України ХХІ сторіччя!» («Перлина України – ХХІ»);

• Виставка «Опішненська кераміка стилю модерн першої третини                ХХ століття»;

• ІІІ Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК                у Опішному!»;

• Виставка ІІ ІНТЕРСимпозіуму кераміки в Опішному «2011: 11х11»;

• Виставка домашніх кованих творів на тему гончарства учасників Національного ковальського фестивалю «ВакулаФЕСТ–ХХІ»;

• Виставка-продаж літератури з проблематики українського й світового гончарства, кераміки.

    Заходи зібрали чимало небайдужих до долі українського гончарства і сучасного стану народного мистецтва. Вони пройшли на високому рівні у теплій дружній атмосфері. І навіть погана погода – майже щодня йшов дощ – не стала на заваді науковому форуму.{jcomments on}

Ликова Оксана, керамолог

    Опішне – мальовниче давнє містечко на Полтавщині з багатою історією. На перший погляд, це звичайнеселище, яких тисячі в Україні. Проте на сьогодні більшість населених пунктів є безликими, тобто загубленими в сірій буденності. Опішне ж «має своє лице». І воно постає для нас через туман віків, як давній ідол Перуна, що стоїть і стоятиме на сторожі гончарства, як спомин про наших предків, як твердиня всього українського, ніби здійснюючи сакральний зв'язок із предками. Тут все просякнуте українським духом і якоюсь дивною таїною, яку так хочеться осягнути й зрозуміти!

    У чому ж причини, що сприяли становленню Опішного таким, яким ми його бачимо. Багата історія селища? О, по всій Україні достатньо місць, які не поступаються історичними подіями Опішному. Чи може люди, які тут проживають є особливими? Ні, люди нібито звичайні. А може причиною є гончарство, яке здавна прославляло Опішне? Але по всій Україні сотні гончарних осередків, проте, лише Опішне носить назву – «Столиця українського гочарства».

    В чому ж тоді неординарність Опішного? Цим феноменом є реалізація ідеї щодо збереження й подальшого розвитку традицій української кераміки.  Адже, тільки подальший розвиток осередку дасть змогу зберегти та донести нащадкам традиційний український промисел – гончарство. На сторожі якого Національний музей заповідник українського гончарства в Опішному.

    Олена Безверхня приїхала в Опішне у 1988 році з невеличкого села Кобринове, що на Черкащині. Якось їй до рук потрапила газета, у якій було оголошення про набір учнів до Опішнянської філії Решетилівського СПТУ №28, де навчали гончарству. Це – доля, вирішила Олена, зібрала речі і поїхала на навчання. Тоді вона ще не знала, що гончарство стане справою її життя, що тут вона зустріне своє кохання, що залишиться в Опішному назавжди.
    З дитинства Олена захоплювалась малюванням, її дитячі малюнки відображали яскравий і фантастичний світ. Коли ж вона вперше побачила опішненську кераміку її розпис, що нагадує вишиванку своїми рослинними орнаментами, згадала і мамині вишиванки. Мама Олени Любов Михайлівна була вправною вишивальницею, та коли дивилася на її малюнки – говорила: «Якби ж я могла вишити так гарно, як ти намалювала».
     Навчання не було для Олени складним. Їй подобався завод «Художній керамік», де вона проходила практику, професія живописця, яку вона обрала для себе, і дружні відносини у колективі. Після закінчення навчання і до 1998 року вона працює на заводі «Художній керамік», спочатку – малювальницею, а згодом – і гончарем. За власним бажанням навчилася гончарювати, її учителем стала Галина Пацула. З часом роботи ставали кращими і хоча мали традиційну форму, але за ретельністю виконання вони вигідно вирізнялись з поміж інших.
    З 1998 по 2003 Олена Андріївна працює у майстерні Колегіуму мистецтв в Опішному, а згодом викладає тут гончарство. Учні згадують її як дуже вимогливого викладача.
    З 2003 року і донині вона співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Відвідувачі нашого музею можуть бачити її за роботою на гончарному крузі, іноді вона демонструє мальовку виробів, але у вільний час Олена створює фантастичні роботи, довершена форма яких органічно доповнюється орнаментами. Коли дивишся на них, отримуєш естетичне задоволення, вони наповнені світлом, радістю, любов’ю.
    Олена Мороховець – учасник І і ІІ Національних конкурсів кераміки (2000–2001рр.), нагороджена дипломом за друге місце на Всеукраїнському конкурсі народної іграшки (Київ, 2003 р.), у 2009 році їй була присуджена третя премія у номінації «Народна кераміка» І Національної виставки-конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!», у 2010 році вона стає переможцем конкурсу.
Вітаємо Олену Андріївну з відкриттям її першої персональної виставки і дуже сподіваємось, що це лише перший крок до вершин гончарного мистецтва.{jcomments on}

Ірина Чирка екскурсовод НМЗУГ,
Світлана Конюшенко науковий
співробітник Відділу виставок
 

З 15 березня 2011 року Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному в мистецькій світлиці Центру розвитку духовної культури представляє виставку дивовижних, іноді шокуючих витворів мистецтва, унікального майстра, культового мистця сучасності, художника-кераміста неординарного творчого мислення, українського Пікассо, який першим позбувся диктату тоталітарних стереотипів і рутинного академізму – Сергія Радька.
     Родом Сергій із села Межиріч, що на Канівщині. Після 5-го класу його, надзвичайно обдаровану дитину, направляють на навчання до Республіканської художньої школи імені Тараса Шевченка. До гончарства вабило ще з дитинства. «Хочу бути гончарем», – говорив хлопчик, чим немало дивував рідних і знайомих. Та навчитися цього ремесла не було в кого.
Одного разу, дивлячись журнал, Сергій натрапив на фотокартку із зображенням жінок, які тримали в руках традиційний опішненський посуд. «Я зрозумів, – каже майстер, – що це моє однозначне запрошення до Столиці українського гончарства. Я маю бути в Опішному!»
     Так і привела доля Сергія Радька на Полтавщину, в Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Першим його вчителем з гончарства став славнозвісний гончар Гаврило Ничипорович Пошивайло, який довго не погоджувався навчати його, посилаючись на похилий вік. Але, відчувши неабияке прагнення хлопця гончарювати, врешті-решт здався. У творчій, навчальній атмосфері минали роки перебування Сергія в Опішному.
     Згодом він вирішив вступити на навчання до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Після його закінчення отримав запрошення викладати гончарство в Канівському училищі культури. Та він не лише навчав, а сам навчався. Канівський гончар Олекса Савович Слинько став другим наставником у гончарній справі. Робота з дітьми забирала багато часу й сили, та Сергій усе одно плідно працював як художник-кераміст і став активним учасником художніх виставок: місцевих, регіональних, міжнародних.
Згодом Сергія запросили на викладацьку роботу в Колегіум мистецтв у Опішному. Спочатку працював учителем гончарства, а потім став завідувачем навчально-виробничої гончарної майстерні. Завдяки високому професіоналізму, добросовісному ставленню до роботи Сергій Радько отримав посаду заступника директора з мистецьких дисциплін Колегіуму мистецтв у Опішному. Так минули три чудові, насичені творчістю і викладацькою діяльністю роки.
     Та туга за домівкою не полишала Сергія. І тому він вирішує повернутися до рідного Межиріччя, де залишилася вся його родина. Там він збудував власну майстерню та піч для своїх виробів. Щодня сідає за гончарний круг – без нього не уявляє свого життя. «Глина, гончарний круг, піч для мене – це поклик Долі, – каже Сергій Радько. – А сама глина, – продовжує майстер, як вода, здається не має хребта. Але має характер. Та ще й який! Тому кожен виріб – неповторний».
     Гончарство для Сергія Радька не лише улюблена справа, а ніби гра в рулетку. Коли кидаєш шматок глини на гончарний круг, ніколи не знаєш достименно, чи підкориться тобі твій задум.
«Тут навіть процес вимішування важливий, бо передує ідеї, – веде далі художник. – Вироби народжуються ще тоді, коли готуєшся до роботи. Тому я й люблю гарно вимісити глину, а коли місиш, то щось ніби містичне наближає до замислу».
     Сергій Радько – учасник І, ІІ, ІІІ Всеукраїнських симпозіумів монументальної кераміки в Опішному «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1997, 1998, 1999) – друга премія в номінації «Свічник»; Всеукраїнського мистецького конкурсу «Мальований глечик» – заохочувальна премія «За оригінальне творче вирішення»; І Національного симпозіуму гончарства «Опішне – 2000» – заохочувальна премія «За авангардизм», І Національного конкурсу художньої кераміки – перша премія; Слов’янського симпозіуму кераміки’2001, де став лауреатом у номінації «Монументальна кераміка»; І ІНТЕРСимпозіуму кераміки в Опішному «2011: 11Х11», де отримав першу премію.
     На початковому етапі своєї творчості Сергій Радько переважно виготовляв горщики. Але фантазія спонукала художника творити й нетрадиційні речі. Так на світ народився дивакуватий глиняний хлопчик, з’явилися білі Сергієві голуби – символи Небесного Духу.
      «Якщо серйозно, то гончарство нині, – переконаний Сергій, – може розвиватися лише як хобі. На Заході так воно й є. Там багаті люди з задоволенням крутять гончарний круг. Заняття приємне й красиве. І корисне, бо глина – цілющий матеріал. Як багато працюєш, то на ранок навіть руки терпнуть. Сам процес виготовлення – велике задоволення».
Окрім гончарства, Сергій Радько проявив свої художні здібності і в живописі. Його дивовижні полотна вражають своєю яскравістю, неповторністю, безпосередністю, авторським баченням оточуючого світу і його переосмисленням.
      Самобутній, часом абсолютно несподіваний художник Сергій Радько став творцем ІІІ Національного етностилю. «Це стиль, – як говорить мистець, який об’єднує народне і сучасне мистецтво». Завдяки йому кераміка стала візитною карткою нової української архітектури, яка вражає світ стратегічним напрямком українського мистецтва.
Його роботи стали окрасою музейних і приватних колекцій, фонтанів, парків, вулиць міст та інтер’єрів будинків не лише в нашій державі, а й далеко за її межами.
    «Наш допінг і мотив, – говорить Сергій, – те, що ми любимо гончарство. Я люблю гончарство!!!»{jcomments on}

Світлана Пругло,
співробітник інформаційної служби
Національного музею-заповідника
українського гончарства
в Опішному

Уже чверть століття співробітники Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному займаються експедиційною діяльністю: шукають нові гончарні експонати, пам’ятки декоративно-ужиткового мистецтва, рукописи, стародруки, твори живопису; записують спогади гончарів, керамістів, керамологів.
Нещодавно одну з таких експедицій до Києва здійснили співробітник інформаційної служби Світлана Пругло та науковий співробітник Аудіовізуальної студії українського гончарства Юрко Герасименко. Вони завітали до творчої майстерні заслуженого художника України, кераміста Олександра Авакумовича Олійника, який неодноразово бував у Опішному й спілкувався з місцевими гончарями.
Зустріч пройшла в приємній невимушеній атмосфері. Спочатку Олександр Авакумович розповів про свій життєвий та творчий шлях, зокрема про студентські роки, доповнюючи розмову показом цікавих фотокарток, згадав опішненських гончарів, серед яких – майстриню дитячої глиняної іграшки Олександру Селюченко, з якою в них склалися дружні стосунки і деякий час велося листування.
 Потім майстер провів захоплюючу екскурсію власною двоповерховою мистецькою студією, показав чудові полотна, продемонстрував величезні стелажі з гончарними виробами, які готує до майбутньої персональної виставки, серед яких декоративні фігурки, посуд, різноманітні вази для квітів, що викликали щире захоплення співробітників музею. Помітивши це, Олександр Авакумович одну з них люб’язно подарував Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному.{jcomments on}
 

Інформаційна служба
Національного музею-заповідника
українського гончарства
в Опішному

    Цього року Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному безперечно порадує відвідувачів Гончарської столиці України. 30 червня 2011 року в рамках ІІІ Тижня Національного Гончарного Здвиження в Опішному «Здвиг-2011» на «Будівлі Кричевського–Лебіщака» (колишнього Опішнянського гончарного показового пункту Полтавського губернського земства) відбудеться відкриття першої в нашій державі СТІНИ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. Фасад цієї історичної споруди прикрашатимуть п’ять унікальних меморіальних дошок найвидатнішим українським постатям: Василю Кричевському (1873–1952) – творцю українського архітектурного стилю, фундатору модерної книжкової графіки, маляру й сценографу, ученому й педагогу, дизайнеру і художнику кіно, автору Великого й Малого Державних гербів України, який неодноразово бував у Опішному, колекціонував опішнянську кераміку й учився тут гончарювати. За його проектом 1916 року було споруджено будівлю колишнього Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства; Юрку Лебіщаку (1873–1927) – знаному технологу-керамісту, завідувачу Опішнянським гончарним навчально-показовим пунктом Полтавського земства (1912–1921); Єлизаветі Трипільській (1881–1958) – першій в Україні жінці-скульптору, яка започаткувала національний характер української скульптури, уродженці Опішного; Сергію Васильківському (1854–1917) – талановитому живописцю, автору численних живописних полотен із пейзажами та хатами Опішного, який упродовж 1900–1916 років неодноразово бував у Опішному, де спілкувався з місцевими гончарями; Опанасу Сластьону (1855–1933) – відомому живописцю, графіку, архітектору, мистецтвознавцю й етнографу, одному із співзасновників українського архітектурного стилю, який неодноразово бував у Опішному, де спілкувався з місцевими гончарями, мав псевдоніми «Опішнянський гончар», «Гончар»; Остапу Ночовнику (1853–1913) – самобутньому гончарю, творцю барокової глиняної скульптури, уродженцю Міських Млинів.

   Заснована постановою №217 Президії Сибірського відділення Російської академії наук від 12 квітня 1991 року. Директор – професор Микола Аркадійович Томілов.

Омська філія Інституту археології та етнографії Сибірського відділення Російської академії наук проводить дослідження за пріоритетними напрямками сучасної історичної науки – археології, етнографії, етноархеології, культурології й історичного музеєзнавства.

    Далеко на Півночі, де постійно панує зима, жила красуня Сніжиця. Вона разом з іншими мешканцями снігового містечка допомагала Діду Морозу готувати дітям гостинці. Вони працювали цілий рік, щоб кожен малюк міг отримати омріяний подарунок під новорічну ялинку. Потім, наприкінці року, збиралися біля великого вогнища й пили тепле какао з глиняних кухликів.
    Так тривало багато років. Одного разу, напередодні новорічних свят, до міста залетів злий чаклун Крив та перебив увесь глиняний посуд. Побачивши купу черепків, Сніжиця дуже засмутилася і занедужала. І не просто захворіла, а, взагалі, залишилася без сил. Без її допомоги Дід Мороз не міг підготувати всі необхідні подарунки, тому почав хвилюватися, що не всі діти отримають їх. Снігові люди не знали, як зарадити лихові і як вилікувати Сніжицю. Вони вирішили звернутися за порадою до мудрого Віховія, і той розповів, що є у світі глиняне місто, де живуть і працюють чарівники, які володіють мистецтвом гончаротворення. Саме там можна створити Чашу-Глек – символ перемоги, краси, мистецтва, який урятує Сніжицю.{jcomments on}