Ірина Чирка
Екскурсовод
Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному
 

Нещодавно закінчив свою роботу Другий всеукраїнський музейний фестиваль “Музей у сучасному поліетнічному світі”, організатором якого виступив Дніпропетровський історичний музей імені Д.І.Яворницького. Цього року участь у фестивалі взяли понад сто музеїв України.
Проблеми, які порушувалися під час фестивалю, були справді важливими. Це – видавнича продукція, яка повинна розкрити унікальність та історичну цінність музейних експонатів, організація реклами і промоушен виставкової і дослідницької діяльності.
Проте, як на мій погляд, надто поверхово була розкрита проблема музейної педагогіки і зовсім не порушувалося питання національного  виховання. Засідання, на якому обговорювалась робота з дітьми в музеях, викликало жваве зацікавлення проблемою. Адже сьогодні про музейну педагогіку не говорить лише лінивий, але що це таке насправді – знають одиниці. Адже в Україні така робота ведеться на рівні окремо взятого музею і, здебільшого, за традиційними напрямками: краєзнавство, казки, гра та іграшки. Усе це свідчить про лише початковий стан музейної педагогіки в нашій країні.
В Україні, на відміну від США чи багатьох країн Європи, немає дитячих музеїв. Для нас може бути корисним досвід музеїв Німеччини, де дитячі музеї існують у структурі “дорослих”. Це – чудова ідея, адже у вже створеному музеї можна зробити кімнату чи навіть куточок, де б діти відчували себе господарями, де б вони могли займатися творчістю. Відомо, що діти запам’ятовують тільки те, що пройшло через їхні руки або що  викликало яскраві емоції, а інша інформація, навіть цікава, через 12 тижнів назавжди зникає з їхньої пам’яті.
Саме в музеї дитина може навчатися без примусу, виявляти свої здібності, починає мислити креативно. Шкода, що шкільні педагоги недостатньо використовують можливості музеїв. Адже створена спільно програма могла б допомогти й у засвоєнні загальноосвітніх знань. Досвід краєзнавчого музею міста Нетішин, що на Хмельниччині, свідчить про зацікавлення такою формою роботи, як музейний урок. Нині працівників цього музею добре знають не лише на Хмельниччині, а й у сусідніх областях. Бажаючих потрапити на такий урок багато, хоча він і не безкоштовний. Проте хочу зазначити і про окремі недоліки, наприклад, під час висвітлення теми: “Гончарство – найдавніше ремесло”. Матеріал можна подати більш професійно, а допомогти в цьому може Національний музей-заповідник українського гончарства, що в Опішному, адже він, на мою думку, є найбільш авторитетним у вивченні цього питання. Саме тут можна ознайомитись із найбільшою в Україні збіркою видань з проблем гончарства, з’ясувати питання історії і технології виготовлення гончарного посуду і т.п. Те ж саме можна сказати і про розробку Дніпропетровського історичного музею імені Д.І.Яворницького “Українська кухня”, де в контексті заняття розглядається гончарний посуд і пояснюються його назви і застосування. Частина коментарів автора розробки є абсолютно неправильною. Пишу це не для того, щоб зробити ці уроки менш вартісними, а лише тому, що щиро переконана – дитячій аудиторії можна подавати лише достовірну інформацію.
Роботі з дитячою аудиторією в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному приділяється багато уваги. Одним із напрямків інтерактивної роботи з дітьми є археологічні експедиції, які впродовж 10 років очолює археолог, кандидат історичних наук Анатолій Гейко. Участь в археологічних розкопках беруть діти із Полтави, Миргорода, Шишак. Співробітництво з Шишацькою гімназією триває від початку організації експедиції. Що приваблює дітей у такій роботі? Ну, звісно, крім романтики життя у польових умовах, бажання тримати “історію” у власних руках, радість, яку приносять знахідки, а може, усвідомлення своєї власної причетності до справи? Думаю, у кожного щось своє, але охочих поїхати в експедицію з кожним роком стає більше.
Дехто із перших учасників таких експедицій свідомо обрав для себе професію археолога чи історика.
Упродовж багатьох років наш музей – співорганізатор дитячих гончарських фестивалів, які проходять у Колегіумі мистецтв у Опішному. Для його учасників є справжнім відкриттям і сам музей, і ті гончарські скарби, які зберігаються в ньому. Майстер-класи із видатними гончарями Опішного, зустрічі із мальовщицями та творчими майстрами допомагають юним мистцям краще оволодіти прадавнім гончарним ремеслом.
Не лише дітям музей приділяє увагу, а й молоді, зокрема співпрацює із Харківським інститутом культури. Щороку влітку приїздять до нас на десятиденну практику студенти другого курсу, що здобувають професію культуролога. Окрім екскурсій, музей організовує для них практичні заняття, під час яких вони знайомляться з виробничим процесом, пробують створити власний виріб; відвідують древні городища, що знаходяться в межах Опішного; плідно працюють з літературою в Гончарській книгозбірні. Зібрані матеріали стають основою для курсових, а іноді і дипломних робіт.
Саме в музеї для різних вікових категорій відкривається можливість оглянути унікальну колекцію монументальної садово-паркової керамічної скульптури, що експонується на території музею просто неба. Вона включає в себе неповторні витвори гончарного мистецтва, серед яких і роботи, що втілюють образи казкових і міфічних персонажів. Це дозволяє провести екскурсію у вигляді казки навіть для найменших відвідувачів, які й самі розповідають казки за участі цих героїв.
Для юних відвідувачів Музею після екскурсій проводиться вікторина. Цього року започатковано конкурс “Музей гончарства очима дітей”, який триватиме впродовж року. Для участі в ньому відвідувачам нашого музею, віком до 16 років, запропоновано надсилати малюнки, фото, вірші та розповіді про музей і записи про ті враження, які вони отримали від побаченого. Це дасть змогу поглянути на наш Музей очима дітей і зрозуміти, на що слід звернути увагу під час дитячих екскурсій.
Кожний відвідувач Музею може попрацювати на гончарному крузі. Для дітей це особливо цінно, бо кожен із них хоче відразу ж створити шедевр із глини.
Знаю, що з часом з’являться нові ідеї, які будемо втілювати в життя. Адже музей, у якому нічого не змінюється, не зацікавить відвідувача вдруге.
Розвитку дитячої музейної ідеї заважають не тільки сталі традиції і статичність багатьох музеїв, але й відсутність об’єднання, яке б координувало і спрямовувало цей розвиток. Адже певні напрацювання й ідеї вже існують, та про них знає обмежене коло музейників.
Тому пропоную хоча б висвітлювати їх на шпальтах преси. У цьому сподіваюсь на допомогу журналу “Музеї України”, газети “Культура і життя” та інших спеціалізованих видань.
Шановні колеги, поділіться й Ви своїм досвідом роботи з дитячою аудиторією, розкажіть про цікаві заходи та форми роботи, що практикуються у Вашому музеї. Вірю, разом ми зможемо по-справжньому “відкрити” наші музеї для дітей України, довести, що це не тільки сховища, але й шлях до пізнання.{jcomments on}