Гончарівна

Галина Василівна Редчук,
учитель-методист вищої категорії,
відмінник народної освіти України,
заслужений учитель України.

Гончарівна

Майстру народної іграшки
Олександрі Селюченко
присвячується

1
Я не хочу брати участь у дійствах відкритих.
вже хочу зустрічатися з нею тихенько,
Біля хати, де вже груша росте молоденька,
Що без неї, але їй принесла перші квіти.
Біля ґанку ще лежить потемніла колода,
Що на ній своїх «діточок» в ряд виставляла,
То всміхалась, то лагідно тихо зітхала,
І очима пробігала легка прохолода.
В’ється стежка, край якої цвітуть чорнобривці.
Це на ній розставляла вози з чумаками,
Між квіток тут ховала дівчат з козаками.
Її руки вони знали, маленькі щасливці.
Всіх екскурсій слід не стопче слідів гончарівни,
І на дверях її пальців відбитки не зітруть.
На столі є вода у маленькій макітрі,
І чекає її дотику грудочка глини.
Тихий голос, мов зиписаний десь, по куточках,
Ні касети і ні диски його не відтворять.
Вечорами тут всі іграшки з нею говорять,
І тепліють на портреті задумливі очі.
Квітень 2004

2
Як плакало небо. О, Боже, як болісно плакало небо,
І краплі, як сльози, стікали дощем по плечах,
А може не треба, виносити з рідної хати, не треба.
Он глини шматочок і той без хазяйки зачах.

Як плакали вікна. На стежці вузенькій тих сліз не вмістити.
Трава захлинулась в сльозах і на стежку лягла,
Навіщо ворота розчахнуто ніби, так настіж розкрито.
Вона й через хвіртку б так звично тихенько пройшла.

Як плакали квіти. Зігнувшись, здригаючись, плакали квіти.
Чому вже не можуть схилитися їй до колін,
Чому вже не буде вона їх так трепетно й ніжно любити,
Вони ж – виглядати її із нелегких життєвих стежин.

Як плакали стіни, їм горя цього аж ніяк не вмістити.
Уже не почують вони її голос гортанний і сміх.
З полиць виглядають здивовані глиняні діти,
Чому це сьогодні вона не погладила їх...

Як плакали люди. Безсило й безпомічно плакали люди,
Неначе ніколи вони ще не плакали так.
Не буде вже більше такої майстрині, не буде.
То як же без неї. Без рук чарівних її як?

Та голос проплив над похиленими головами.
Він вище від горя, мов з неба спустився сюди:
«Тепер вже навічно я тут залишаюсь, із вами.
У рідній Опішні лишаюся я назавжди».
Квітень 2006

3
Квітнуть мальви, як при ній, за тином,
Ніби постають із небуття.
Пам’ятають не лише кончину,
Пам’ятають все її життя.
Квітнуть мальви, як при ній, за тином...
Як повз них провулочком іду,
Все надіюсь, що її хустину
Я крізь них очима віднайду.

Квітнуть мальви, як при ній, за тином.
І крізь них, як крізь її роки,
Бачиться ще дівчинка-дитина,
Що ліпила з глини забавки.

Потім вже доросла, горда, гарна
Козаків ліпила і дівчат.
Тільки щастя виглядала марно,
Бо своїх не мала козачат.

А дітьми своїми називала
Тих, яких ліпила день за днем,
Тих, яким вона життя давала,
Гартувала у горні вогнем.

Вже вони – музейні експонати,
Ніби всі осиротіли враз.
Досі її рук тепло тримати
Їм, маленьким, важко весь цей час.

По ночах до кроків дослухатись,
І переглядатися тихцем.
Вранці серп очей її шукати
З першим таємничим промінцем.

Промінець ковзнув по мальвам синьо,
І сліди поглинула трава.
Барельєфну усмішку Майстрині
Літній ранок тихо омива.{jcomments on}
Квітень 2004

[Редчук Галина. Тополі ще тримають оборону: Поезія, живопис. – К.: Фенікс, 2009. – 288 с.: 182 іл.]