Іграшка-свистунець – забавка для малечі

    З давніх-давен діти робили іграшки власноруч – народ виховував майбутніх майстрів. Народна іграшка була в кожній хаті. Бабусі вчили онуків, матері – доньок, старші сестри – молодших. Народна іграшка дожила до перших післявоєнних літ, і лише потім її витіснили мільйони промислових стандартних забавок.
    Чому ж так швидко ми забули давнє мистецтво, котре зігрівало людські душі, виховувало в дітях працелюбність, фантазію, творче ставлення до навколишнього світу? Змінився спосіб нашого життя, змінилися ми самі. Але ж ми прямі нащадки нашого народу, який умів і хліб вирощувати, і пісні та легенди складати, і руками красу створювати, зокрема і цікаві іграшки з дерева та глини. Невже нині їм немає місця у нашому житті? Не хочеться у це вірити.
    З сивої давнини в нашім краї славиться опішненська іграшка. ЇЇ розвиток спирається на давні традиції, носіями яких на Полтавщині були гончарі старшого покоління – Гаврило і Микола Пошивайли, Настя Білик-Пошивайло, Марія Дугельна, Василь Омеляненко, Ганна Діденко, Галина Грипич, Олександра Порохівник, Галина Чуйко.
Нині в Опішному працює декілька молодих народних гончарів, художників-керамістів, які з глини виготовляють скульптурки-іграшки та скульптурні композиції на різноманітну тематику.

    Серед іграшок найбільш поширеними та улюбленими в Україні, як у минулому, так і нині, є свищики або свистунці. Колись вони мали охоронне, захисне значення. Вважалося, що свистіння та інші шумові ефекти відганяють від дітей злих духів, сили зла. В українському фольклорі нерідко фігурують чарівні музичні інструменти, в тому числі й свищики, які становлять предмети магічного зв’язку героїв з тваринами-помічниками. Серед свищиків найчастіше зустрічаємо птахів. Птахи-свищики з глини, здебільшого, мають найпростішу архаїчну форму. Архаїчність виявляється у способі ліплення – відсутності зайвої деталізації, підкресленні об’ємності та схематичності тулубів, в узагальнено типізованому вирішенні голів. Дитячі іграшки-свистунці орнаментуються ніби поспіхом та й форми їх спрощені, схематизовані, примітивні. А ще свистунці допомагали рекламувати глиняний посуд. Коли гончар розвозив свій крам по довколишнім селах, то, насамперед, роздавав дітлахам дзвінкоголосі іграшки. Вмить село вже знало, що приїхав гончар, люди поспішали в нього скупитися. Жоден ярмарок не обходився без цих пустотливих забавок. Дітлахи нетерпляче чекали, коли батьки повернуться з ярмарку з гостинцями, серед яких неодмінно знайдуть і веселі глиняні іграшки.
    Крім свистунців, у Опішному досить поширені скульптурки людей: барині, козаки, вершники, куми, весільні свати. Іграшки, які зображають жінку з птахом, мають більше композиційних варіантів. Жінки тримають курку або півня під рукою або тулять до грудей, як дитину.
    Іншим, надзвичайно популярним тематичним мотивом є кінь або ж вершник на коні. Здавна вірні чотириногі друзі прислужилися українським козакам. Існував навіть такий звичай – йдучи записуватися до війська, козак повинен був мати коня. Даючи обіцянку, козаки казали: «Клянусь конем». І це була найвища клятва.
Коло сюжетів глиняної іграшки невичерпне. Її творці відобразили в ній тваринний світ, героїв казок, побутові сценки, речі хатнього вжитку. Примітивність форм і невигадливий декор народних іграшок з глини свідчать про давність їхнього походження. Водночас українська іграшка не позбавлена художньої виразності, емоційності, влучності
у відтворенні характерів персонажів. Маленькі шедеври великого мистецтва – керамічні іграшки – перейняті тонким поетичним чуттям, казковістю, живою фантазією майстрів. А ще – любов’ю до природи та дітей.
Функція таких іграшок, окрім охоронного свистіння, ще й пізнавально-виховна. Адже під час виготовлення іграшок кожна дитина отримує, перш за все, радість спілкування в роботі, насолоду, яку відчуває в процесі виготовлення красивої іграшки. Скільки щастя, радості, захоплення приносить дітям робота з глиною. Праця з виготовлення глиняної іграшки допомагає розвивати особистість дитини та виховує її характер. До того ж саме умовний, а не натуралістичний образ птаха вчить дитину розумінню метафоричної мови традиційного мистецтва, в узагальненому віднаходити риси конкретного, що розвиває її спостережливість та кмітливість.
    Якщо говорити про майстрів нашого краю, не можна не згадати нашу землячку Олександру Федорівну Селюченко. Саме вона на Полтавщині продовжувала традиції народної іграшки. Творчість цієї гончарівни не можна порівняти з роботами інших майстрів. Через унікальність її робіт вона належить до найбільш видатних і самобутніх майстрів світу.
Олександра Федорівна Селюченко народилася 1921 року в Опішному в сім’ї опішненських гончарів. А народитися на той час в сім’ї гончарів і означало обрати долю гончаря на все життя. Так сталося із майстринею. З самого малечку батьки прививали любов до глини, за яку вона згодом віддасть все життя, ладу не матиме, стане одинокою. В дитинстві ліпила для забавки, потім, як і більшість дітей, навчалася в Опішненській школі майстрів художньої кераміки, а з 1946 року працювала на заводі «Художній керамік» на посаді ліпниці, аж до виходу на пенсію.
    Роботи, створені руками Олександри Селюченко, освячені теплом її душі, добротою ніжного серця, любов’ю до дітей. Найчастіше ім’я майстрині пов’язується зі створенням найрізноманітнішої дитячої іграшки, зокрема традиційних свистунців. Художниця послідовно продовжувала традиції створення образів української народної іграшки і водночас виступила оригінальним імпровізатором, якому вдалося наповнити стародавні форми новим змістом.
    Іграшкові свистунці Олександри Селюченко – це розмаїті круторогі баранці, червоногруді півники, смішні коники, добрі левики, хитрі лисиці, красені-олені, зворушлива чайка з двома пташенятами на крилах як образ материнства.
Була Олександра Селюченко і справжньою майстринею опішненських баринь.
    Її барині були невеликого розміру, теракотові, одягнені в яскраві традиційні костюми. Серед них – різнохарактерні образи селянок, поважні міщанки, дівчата з хлібом-сіллю, матері-берегині, барині з куркою в руках, молодиці. У кожної фігурки своє обличчя, одяг, характер. Варіативність їх виявляється в елементах одягу та мальовці. Барині Олександри Федорівни одягнені в «конусоподібні» спідниці, які прикрашаються квадратиками, нагадуючи плахту, смугасті спідниці доповнюються кривульками, рисками, смугами. Сорочку та керсетку прикрашено вишивкою. Руки тримають попереду або на талії. На голові капелюх або віночок, під ним волосся. Очі ледь помічено стекою у вигляді крапочок.
    Іграшки Олександри Федорівни відрізняються між собою, але є риси, які їх єднають. Всі вони наділені багатою пластикою, динамічні, жваві, композиційно довершені. В Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному знаходиться понад 1100 робіт Олександри Селюченко. Всі роботи майстрині поєднані гармонійно з природою, неповторні, деякі пронизані прекрасним відчуттям гумору.
    Саме завдяки таким талантам, як Олександра Федорівна Селюченко, ми можемо бачити справжнє народне мистецтво. Тож давайте створювати прекрасне, не забуваючи своє коріння.{jcomments on}

Світлана Панасюк,
молодший науковий співробітник
Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко