Селюченко Олександра Федорівна
Селюченко Олександра Федорівна – класик українського народного мистецтва, славетна гончарка, скульпторка і малювальниця, заслужений майстер народної творчості УРСР. Та мало хто знає про її природжений талант філософа. Вона часто замислювалася над питаннями людського буття, долі, про що писала у щоденниках та листах до знайомих і друзів:
«…Не минула і я цього. Ще тоді напророчила мою долю, тільки не знала вона, що навіки прилучила мене до глини, що я вже зачарована глиною, і за її чари все потім віддам, а ладу не матиму. Видно, було мені на роду так написано: бути гончарівною, ліпити, малювати…»
«…Люблю мистецтво у всіх його видах, поважаю тих людей, які цікавляться мистецтвом. Бо більше за все люблю красу, вона мене перероджує, перекидає в інший час, приносить найбільшу радість…»{jcomments on}
«…Прожила я вік свій з раннього дитинства у глині, нічого кращого за глину мені не треба. Улюблена робота в людини – це щастя. Творчість для мене найдорожче, бо це не просто праця – це створення краси, яка облагороджує людину і прилучає її до добра. Творчість – це бездонна криниця: пий – не нап’єшся…»
«…Зима в нас гарна, ночі чудові. Місяць світить, кругом, наче білий саван, сніг. Гоголь з думки не виходить з своїми персонажами. Впав він в меланхолію, так і я падаю…»
«…Доля – повна володарка судьби. Вірю я їй. Невидима сила її нас привласнює. Хочеш – не хочеш, вона розпорядиться і сама зробить, що захоче. Одному світить гарною фортуною, а другому, можна сказати, дурною, небажаною…»
«…Не вірю я в ніщо, а от в долю я вірю. Яка це невидима сила, що завжди перекроїть твої задуми і підсуне, що захоче! Взяла вона мене і має життя в лещата одинокості…»
«…Тяжка праця у гончаря. Одна глина скільки забирає часу, сил і здоров’я. Спочатку треба її накопати і привезти. І не абиякої, а такої, щоб вироби потім воду не пропускали. Потім глина «вилежується», «перепріває» тривалий час, поки стає пригодною для роботи. Якщо це зима, то треба наносити в хату мерзлої глини, щоб розставала. Тоді її збивали довбнею, стругали стругом, що мав вигляд півмісяця. Потім брали кусок дроту, до обох кінців прив’язували ганчірку і сікли цим дротом глину, і тільки після цього збивали її в грудки, з яких вже ліпили вироби. Таким же тяжким було приготування ангоб, глазурей, випалювання виробів…»
«…Крапля того життя, а муки цілий віз. То тільки говориться, що людина народжується для щастя, як птиця для польоту. Мабуть, навпаки: щоб мучиться і страждати. Щастя… Де воно і яке воно?..»
«…Ні ві що я не вірю, а от в долю я вірю. Яка це невидима і невідворотна сила! Тяжко її перегнути, швидше вона переломить тебе. Вона не питає тебе, хочеш ти чого, чи не хочеш, сама всим розпорядиться і направить. Одному всюди прямий шлях, а другому як почне манівцями крутити, так закрутить, що не знаєм куди іти і що робити. Декому доля світить і гріє, а другому, можна сказати, стає небажаною фортуною. Моя ж доля зла…»
«…Всі думають, що одинокість – це спокій. Ні, це іржа, яка точить залізо. Людина создана для того, щоб чекала, турбувалася… Життя складне і пусте…»
Життя послало Олександрі Федорівні, мабуть, найгіршу одинокість – одинокість жінки-мистця, яку обійшло особисте щастя, материнство, достаток, комфорт і яку не розуміло її оточення.
*Збережено мову автора
