До річниці від дня народження

6 травня нинішнього року опішненській гончарці Олександрі Федорівні Селюченко – заслуженій майстрині народної творчості України, членкині Національної спілки художників України – виповнилося б 99 років. У мистецтвознавчій літературі ім’я Олександри Селюченко зазвичай пов’язують зі створенням дитячої глиняної іграшки. Вона не лише продовжувала традиції у створенні образів, а й одночасно була оригінальним імпровізатором.

У гончарській родині Федора та Явдохи Селюченків завжди багато працювали, тож Олександра з дитинства була повноправною учасницею важкого й водночас цікавого трудового життя. Батько був організатором усієї гончарської роботи (готував глиняну масу, ангоби, поливи, випалював вироби), мати – ліпила, а брат – виготовляв посуд. Коли Олександра підросла, теж долучилася до справи. І вже в шестирічному віці вона вправно ліпила свої перші свистуни. Ліплення було для неї грою, яку вела мати – мудра наставниця, найкраща подруга й порадниця, перша вчителька гончарного ремесла. «Посадили і мене малою до лави ліпити. Брат гончарує, мама ліпить, а я – вчуся. Батько доводить до кінця все обпалом. Перш за все, я ліпила рибки і качечки. Так, моя матінка не знала, що вона привила любов до глини, що немов чари, за які все життя віддам і ладу не матиму – стану одинокою», – так зазначала Олександра Селюченко у своєму щоденнику. Не зважаючи на всі труднощі й негаразди, які довелося пережити родині (роки голоду, смерть старшого брата), Олександра росла допитливою дівчинкою. Вона допомагала батькам по господарству, училася розуміти красу природи, любила свята й народні пісні, вчилася ліпити глиняні скульптури.

Значними подіями для юної гончарки були щорічні ярмарки в Опішному, де відбувалося багато святкового й цікавого. Дівчиною сиділа біля вікна й спостерігала, як люди в колоритному українському вбранні зі своїм крамом їдуть на базар. Більшість побаченого й почутого пізніше увійшло в її творчість, набуло форми в її гончарних виробах. А в спогадах майстриня написала: «Звичайно пора дитинства оберігає тебе від усього. Тепло материнської і батьківської душі – хіба це не благодать земна? Може, що для батьків і в тягость було, а до тебе воно не доходить».

Після закінчення семирічки, з 1937 року, Олександра навчалася в дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки. Саме як малювальниця в промартілі «Ленінські дні» села Воскресінька в Запоріжжі Олександра Селюченко розпочала свою роботу. А набагато пізніше, уже будучи на пенсії, вона створила значну кількість мальовок на папері. Виникнення цих мальовок мистецтвознавець Олена Клименко пов’язує з методами навчання дівчат в Опішнянському гончарному показовому пункті та керамічній школі, коли ескізи майбутнього декору глиняних виробів спочатку здійснювали на папері. Понад 300 аркушів, що нині складають фонд декоративних мальовок Олександри Селюченко, вражають своєю безпосередністю й легкістю виконання.

Під час німецької окупації Олександра Федорівна повернулася до Опішного, проте знову ненадовго, адже 1943 року потрапила в списки тих, кого відправляли на відбудову Донбасу. Умови праці були жахливі, жила впроголодь, виконувала брудну й тяжку роботу – усе це й підірвало її здоров’я. За клопотанням уже немолодих і хворих батьків, 1946 року Олександра Федорівна повернулася додому, у рідне містечко, і відразу влаштувалася на роботу в завод «Художній керамік». Спочатку працювала різноробочою. Згодом її перевели на посаду ліпниці, де майстриня пропрацювала аж до виходу на пенсію (1976).

1947 року від голоду помер батько, а в січні 1953 від затяжної хвороби – мама. Саме за порадою матері, як стверджував дослідник творчої спадщини мисткині, її знайомий – професор Леонід Сморж, Олександра Селюченко надіслала 1946 року свої твори (композиції «Свиня з поросятами» та «Лев з левеням») на Всеукраїнську виставку іграшки в Київ, де їх було відзначено премією. Відтоді почалося її сходження до вершин творчості, та було воно нелегким. Уже ставши відомою далеко за межами України майстринею кераміки, учасницею близько 100 виставок, у тому числі європейських і міжнародних, немолода й хвора жінка продовжувала щодня ходити на завод, відпрацьовувати вісім годин та виконувати норму. У листі до київського художника Олександра Фисуна Олександра Федорівна писала: «Силою жмуть, аби я не творила, а сиділа і пекла норму. І ніхто не згадує, що я творчий майстер. Наче я не ліплю. Ніхто не розуміє, що я прожила однією глиною. Це було основне в моєму житті». І лише 1970 року талановиту майстриню було прийнято в члени Спілки художників УРСР, а через рік – присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР. І персональна виставка все-таки відбулася – 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї.

Особисте життя Олександри Селюченко не склалося. Вона була одинокою й самотньою жінкою, що надзвичайно гостро відчувалося на схилі літ. Знесилена хворобами, побутовими негараздами, відсутністю умов для творчості, вона не переставала творити й шукати нові засоби, матеріали й сюжети. Натхнення приходило разом із згадками про дитинство, рідне Опішне, подругу-матусю. Засиджуючись інколи до пізньої ночі, списувала не один аркуш загальних зошитів теплими щемливими спогадами про світлі події зі свого нелегкого життя.

Для опішненської майстрині гончарство було не тільки улюбленою справою, але й великою мукою, що вимагало неймовірних зусиль. У творчості вона зверталася до звичних для народної пластики сюжетів. Це різноманітні коники, баранці, пташки, вершники тощо. Теми складніших багатофігурних композицій шукала в улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського та Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину. З-поміж глиняного світу художниці – образи персонажів п’єси «Наталка Полтавка», композиції на теми «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Олександра Федорівна була наділена здібністю до найтоншого поетичного осмислення життя. Усе, що створила майстриня, є відображенням певних ідеалів, естетичних чи моральних цінностей українського народу.

Глина стала для Олександри Селюченко джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів і тим світочем, що впродовж усього життя спонукав до невпинного руху вперед, самовдосконалення та навчання інших. Для своїх численних послідовників і учнів, дослідників і знавців творчості видатна українка завжди буде не просто вчителем і мистцем, а й прикладом мужності та незламності, доброти та щиросердності. Сповнені сонця й тепла її твори нині прикрашають численні музейні та приватні колекції як в Україні, так і за кордоном.

Наталя Ібрагімова,

завідувач Меморіального музею-садиби

гончарки Олександри Селюченко

{gallery}news/2020/05/07{/gallery}

Підписи до фото:

1. Гончарка, заслужений майстер народної творчості України Олександра Селюченко. Початок
1970-х. Місце зйомки та автор фото невідомі. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.

2. Родина Селюченків. Опішне, Полтавщина. 1930. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.

3. Гончарка, заслужений майстер народної творчості України Олексадра Селюченко в Музеї народної архітектури і побуту України. Пирогово. Початок 1980-х. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.

4. Олександра Селюченко на власному дворищі. Опішне, Полтавщина. Лютий 1985. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.

5. Олександра Селюченко. Скульптура «Бариня». Глина, ліплення, мальовка, ритування, вдавлювання. Опішне, Полтавщина. 1986. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, КН-52/К-52. Фото Тараса Пошивайла.

6. Олександра Селюченко. Скульптура «Дівчина з цеберкою». Глина, полива, ліплення, проколювання. Опішне, Полтавщина. 1986. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, КН-4343/К-4104. Фото Тараса Пошивайла.

7. Олександра Селюченко. Композиція «Колядники». Глина, ангоби, мальовка, ліплення, вдавлювання. Опішне, Полтавщина. 1985. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, КН-3197/К-3419. Фото Тараса Пошивайла.

8. Олександра Селюченко. Композиція «На ярмарок». Глина, ангоби, мальовка, ліплення, ритування, вдавлювання. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, КН-3469/К-4023. Фото Тараса Пошивайла.

9. Олександра Селюченко. Композиція «Парубок та дівчина». Глина, ангоби, мальовка, ліплення, вдавлювання. Опішне, Полтавщина. 1986. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, КН-3310/К-3864. Фото Тараса Пошивайла.

10. Олександра Селюченко. Скульптура «Бариня». Глина, ангоби, ліплення, мальовка, вдавлювання. Опішне, Полтавщина. 1986. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, КН-3305/К-3859. Фото Тараса Пошивайла.

11. Олександра Селюченко. Скульптура «Баран». Глина, ангоби, полива, ліплення, мальовка, проколювання. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, КН-3459/К-4013. Фото Тараса Пошивайла.