Чарівний світ гончарки Олександри Селюченко
У травні 2009 року минуло 88 років від дня народження славетної опішненської гончарки, класика української традиційної іграшки Олександри Федорівни Селюченко (6.05.1921–23.06.1987).
Усі, кому випало щастя спілкуватися з мисткинею, згадують її як добру, щиру, щедру, мудру, надзвичайно талановиту людину, яка завжди могла вислухати, перейнятися чужим горем, дати корисну пораду.
«Рада б я усім добрим людям прихилити небо, аби лише люди були здорові» – любила людей, хоч неодноразово була скривджена їхньою байдужістю та непорозумінням. Тягнулися до неї діти, та і вона їх дуже любила, бо за життя не зазнала материнського щастя.
У її садибі часто лунав дитячий сміх, на подвір’ї, особливо влітку, було повно дітвори, яка не стільки вчилася в неї ліпити, скільки задовольняла свою потребу в спілкуванні й грі. У місцевій школі Олександра Селюченко вела урок ліплення в гуртку «Сонячний круг» і, взагалі, була ентузіастом прилучення молоді до гончарства. Під час відряджень до Києва, у Музей народної архітектури і побуту, особливо в дні свят народної творчості, які, як правило, відбувалися на відкритому повітрі, навколо неї завжди юрмилася дітвора. Майстриня писала: «…Дітей я завжди любила, з самого малечку, бо це прекрасний народ. Коли ліплю дома чи в музеї, вони завжди біля мене вертяться. Майже всі діти, що живуть поблизу, влітку в моєму дворі».
Олександра Федорівна прожила важке, але насичене творчістю життя.
Після закінчення семирічки та дворічної керамічної школи на деякий час від’їздила з Опішного, та невблаганна доля знову завертає до рідного села. Повернувшись, одразу йде на завод «Художній керамік», де працює ліпницею аж до виходу на пенсію.
Народившись у родині простих опішненських гончарів, Олександра з самого малечку залучалася до роботи з глиною, і вже тоді вона знала, що головним сенсом її життя стане робота з глиною. «…Люблю я глину понад усе, лягаю з нею і встаю з нею», – говорила Олександра Федорівна.
Вона була неперевершеним майстром глиняної іграшки. Коли гончарка починала ліпити, глина оживала під її вмілими руками, і все навкруги ніби завмирало, чекаючи народження нового дива. Створюючи одну фігурку, вона вже тримала в думках іншу; поставивши на стіл готову, бралася ліпити другу, третю, четверту… І не було цьому краю, не було повторення, усе відливалося відразу в досконалу і завершену форму. Не ліплення, а тайнодійство, чаклунство, чародійство.
Серед її доробку велика кількість анімалістичних фігурок: розмаїті круторогі баранці, пташки з декоративними гребінцями та хвостиками-віялами, чаєчки з двома чаєнятами на крилах, смішні коники, червоногруді півники, добрі левики, хитрі лисиці, козлики та багато інших тварин. З-поміж них не зустрінеш однакових форм чи оздоблення, майстриня ліпила невимушено, вільно, легко – це свідчить про надзвичайно багату уяву та майстерність художниці.
Барині Олександри Селюченко привертають увагу своєю довершеністю. Серед них – клопіткі господині, різнохарактерні образи селянок, жінки в капелюхах, жваві жінки-базарниці, чепурні та веселі барині, що тримають під рукою або в кошику курку, поважні міщанки, дівчата з хлібом-сіллю. Всі вони різняться між собою, адже майстриня не копіює вже створене, а щоразу вигадує щось нове. Все, що народжується в її руках, пройняте любов’ю до природи та дітей.
Мисткиня брала сюжети з життя – залицяння, сватання, весілля, весільні свати, дівчата у віночках, колядники, матері-берегині. Всі вони наділені веселим характером, одягнені в яскраві традиційні костюми.
Героїв майстриня здебільшого шукала в улюблених письменників-класиків, передусім у Івана Котляревського та Миколи Гоголя, які писали про рідний край.
Гончарка завжди перебувала у творчому пошуку, знаходячи час і сили для праці.
Та справжнє сходження до мистецького олімпу розпочалося в 1949 році, після Всеукраїнської виставки дитячої іграшки в Києві, де її вироби займають призове місце. Після цього вони помандрували по обласних, республіканських, міжнародних мистецьких виставках. Роботи Олександри Селюченко бачили в багатьох містах нашої країни та за кордоном, і неодноразово вони відзначалися високими нагородами.
Зараз багато виробів мисткині зберігаються не тільки в музеях, а й значна їх частина знаходиться в приватних збірках колекціонерів світу.
Подвижницька праця художниці відзначена званням заслуженого майстра народної творчості України. Олександра Селюченко була членом Національної спілки художників України. За свої нелегкі труди заслужено отримала не одну подяку, грамоту, почесні дипломи.
Творчість Олександри Федорівни Селюченко – це її світ, її життя, її радість. Усе, що ліпила, дарувала людям, але дуже переймалась за подальшу долю своїх виробів: «…Як їх довезуть? Розхвилювалася, наче дітей вирядила. Тиск піднявся, голова болить. Рідні ви мої, поїхали з дому навіки, у люди поїхали. Яка доля їх там спіткає? Поїхали бики, і весілля поїхало, а ті три мандрівники пішли пішки. Гляну, де вони стояли, а там пустота».
Працьовиті руки, творча вдача і талант допомогли Олександрі Федорівні створити тисячі нових і в той же час глибоко традиційних образів, відкрити власний мистецький світ.
Олександра Селюченко сягнула далі своїх сучасників і багатьох попередників – вона вивершила опішненську пластику ХХ століття на незвідану височінь.
Яке щастя, що українська земля подарувала нам таку талановиту людину, як Олександра Федорівна Селюченко, завдяки якій ми бачимо справжнє народне мистецтво.
Тому і не стало ні для кого несподіванкою, що після смерті майстрині (23.06.1988) в її будинку був створений Меморіальний музей-садиба, де і до цього часу зберігаються глиняні іграшки, інструменти, речі повсякденного вжитку, які оточували майстриню за життя.
Коли потрапляєш до хати-музею, ти ніби переносишся в минулі часи, де чудодіяла «тьотя Шура» – добра і щира, створюючи з невеличкого шматочка глини кумедну іграшку, з якою і жартувала, і сміялась, і плакала.
Кожен з вас може доторкнутися до незвіданого, казкового, такого веселого і водночас сумного творчого світу мисткині, відвідавши Меморіальний музей-садибу гончарки Олександри Селюченко, і збагнути, в чому сенс буття.{jcomments on}
Світлана Панасюк,
молодший науковий співробітник
Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко
Національного музею-заповідникаукраїнського гончарства в Опішному
