Шановні відвідувачі!

Із 13.05.2020 року опублікована нова версія сайту, яка працює за постійною адресою http://opishne-museum.gov.ua/. Вся оновлена та актуальна інформація буде розміщуватися на новому сайті.
Будете на екскурсії в Полтаві, то не забудьте завітати і до нас.

«І знову будемо чудодіяти...»

вкл. 10 квітня 2010. Опубліковано в Садиба Олександри Селюченко

   Відшуміло літо 2009 року в гончарній столиці України – Опішному. Знаменувалося воно для жителів, гостей та всієї мистецької спільноти І Тижнем Національного Гончарного Здвиження «Здвиг-2009». З 29 червня по 5 липня 2009 року в його рамках проходили різноманітні заходи: Міжнародний науковий симпозіум «Гончарна столиця України в світовій історії та культурі», Міжнародний мистецький фестиваль-ярмарок «Гончарний Всесвіт в Україні-2009», Національний день гончаря, ІІІ Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль та багато інших. На території Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко було заплановано провести чарівне дійство – випалювання глиняних іграшок в горні мисткині. Відразу постало безліч питань: як усе організувати?, яким буде випалювання у горні, яке не використовувалося 22 роки?, чим зацікавити гостей? Цікаво було від перших хвилин організації цього дійства до моменту, коли з горна дістали вже випалені іграшки, і стало трішки сумно, адже горно знову ніби посиротіло...

   Свої роботи для випалювання нам люб’язно надали Микола Пошивайло – заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, член Національної спілки художників України, член Національної спілки народних майстрів України; Василь Омеляненко – заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського та Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Національної спілки художників України; ліпниці Софія Кушнір та Валентина Лобойченко, а також Опішнянська спеціалізована школа №1 та Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному».
Дійство відбулося 3 липня 2009 року. Напередодні, звечора, Олександр Шкурпела – гончар, на якого лягла відповідальність за випалювання, заклав близько 1,5 тисячі свистунців у горно, розвів невеликий вогонь, щоб просушити його – це обов’язково перед випалюванням. На 10 годину ранку був запланований початок дійства, і все наче завмерло в очікуванні. Гостей завітало чимало: жителі та гості селища, науковці з усієї України та учасники фестивалю. Садиба славетної майстрині глиняної іграшки, заслуженого майстра народної творчості України, члена Національної спілки художників України Олександри Федорівни Селюченко не випадково стала місцем проведення грандіозного дійства, адже вона віддала все своє єство служінню древньому ремеслу – гончарству. Життєвий і творчий шлях майстрині – це бентежна повість про невмируще народне мистецтво, жіночу долю, пов’язану з глиною, про відданість своєму покликанню. Саме випалювання було однією з найбільших проблем у творчості Олександри Федорівни, бо її власне горно збудоване за 3 роки до смерті (влітку 1984 року) друзями з Києва, художниками-монументалістами Олександром Фисуном та Миколою Малишком. Ось як згадує про це Олександр Фисун: «Де випалювати – ось що було для неї справжньою драмою. Треба було платити гроші, а звідки вони в неї! Часом виручали гончарі – Китриш і Нікітченко. Взимку вона випалювала в хаті, в грубі. Але то не робота. Я запропонував їй збудувати горно таки в неї на подвір’ї. Це було літо 1984 року. Вона була задоволена. Стала ще більше ліпити й привозила на ярмарки до Києва. У вдячність за це обіцяла для моїх донечок випалити повен горн іграшок, щоб у них був свій музей. А було ще й таке: прийшов я на ярмарок до Музею архітектури та побуту під Києвом. Це був вересень 1986 року. Дивлюся – продає Олександра Федорівна Селюченко разом з Галиною Іванівною Грипич свої роботи. Дивиться, дивиться на мене і: «Що ж Ви, Олександре Васильовичу, горн такий зробили, він же ж не випалює! Як не вмієте, то й не беріться!». Отак, ніби крижану воду вилила на голову. Мені забракло слів. Відійшов. А вона... як засміється широко, розкотисто, мов дитина, і показує: дивіться, мовляв, які роботи з нашого горна. Каже: «Я наробила, заклала в горн, напалила. А тоді як одкрила... взялася за голову і заголосила... з радості».
Гончар Олександр Шкурпела із захопленням розповідав про всі тонкощі випалювання, адже він сам – за освітою технолог, учень Трохима Назаровича Демченка, майстра художньої кераміки, члена Спілки художників України, головного інженера заводу «Художній керамік» в Опішному, та й удома випалює теж дровами. Щоб випалювання наше було вдалим, отець Володимир з місцевої Святотроїцької церкви освятив горно. І нарешті настав час підкинути всім бажаючим по трісочці у вогонь. Почалося частування пирогами та узваром. Лунали ліричні пісні у виконанні місцевого фольклорного колективу «Криниченька» та гостей з Києва – фольклорно-етнографічного гурту «Роксоланія». Під кремезним старим горіхом гостинно, по-домашньому, проводила свій майстер-клас із ліплення глиняної іграшки гончарка Валентина Лобойченко. Однаково зацікавлені як дітлахи, так і дорослі намагалися повторювати всі рухи вмілих пальців майстрині. Наше чарівне дійство продовжувалося, адже потрібно було випалювання довести до кінця.
Мимоволі спостерігаючи за всім, що відбувалося на садибі, поринаєш у минуле, у ті часи, коли без особливої пишноти клопоталася біля горна сама господиня – Олександра Федорівна. У печі спочатку запахло м’яке, далі – тверде дерево, чорно фуркнув дим, затим настав час щирого повносилого жару. Скільки в житті Олександра Селюченко переживала цю тривожно-радісну мить, стільки й хвилювалася: вона вже зробила все, тепер від неї вже нічого не залежить, далі творить вогонь. «Таки не дихала, коли відкривала і розпаковувала вистуджену піч. Воістину превеликая радість – початок і кінець роботи... Все гаразд, речі цілі, здорові, невридимі.
Хотіла привітатися з ними, аж запримітила: млосно гірчила солодом нічна красоля – скоро ранок...
Занесла роботу до хати, вишикувала на столі спочатку в довгий ряд, а потім поставила «хором», підсвітила настільною лампою – фігурки загомоніли в один голос.
Сіла навпроти стола, додивлялася, дослухалася до них: «Ну й компанія вийшла! Кого ж оце із людей, панів і чортів обрати до Києва, а хто ще почекає свого часу...»
Що тут вчинилося! Пани кинулися вперед, випинаючи мальовані груди, чорти їм навперейми, а люди собі тихенько стали збоку – чекають, що то воно і як вийде...
Починало сіріти, а глиняний народ на столі не вгавав од сварки «за столицею», чотри вже й людей підбили до галасу. А, що тут було... робити, що було вдіяти і як усіх помирити, коли, давши усім їм життя, любила всіх однаково?..
Вже прокинулися до своєї ранньої роботи хазяйські півні, загаласували на всю Опішню. Ясно заграв до людей білий день. Глиняний гурт уперше в житті побачив це невидане диво, і вмовк, і завмер від його великої незбагненності». Закохана в глину і в Опішне, Олександра Селюченко віддала їй усе життя і труд, залишила своє ім’я у вічному вінку, що їх плетуть Опішному віки.
Всі ми – і організатори, і гості цього чарівного дійства – змогли в цей день доторкнутися до таїни гончарної справи. А скільки ще залишилося невідомого, непізнаного, чарівного! Бо справді гончарство – велике мистецтво. Ним не оволодієш протягом днів чи місяців. До нього потрібно йти роками наполегливої праці, його слід любити, бо інакше нічого не досягнеш.
Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко як відділ Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному працює з 1988 року. Тут кожен може доторкнутися до невідомого, казкового творчого світу мисткині. Запрошуємо всіх, хто небайдужий до краси, відвідати садибу!{jcomments on}

Hаталія Харченко,
Завідувач Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко

Замовити екскурсію