Олена Щербань,
старший науковий співробітник
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному,
молодший науковий співробітник
Інституту керамології –
відділення Інституту народознавства НАН України
Глиняний посуд до середини ХХ століття був невід’ємним елементом традиційного українського весілля, зокрема полтавського. Щоправда, дослідники весільної обрядовості на цей важливий атрибут уваги не звертали. У праці антрополога, етнографа й археолога Хведора Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», написаній на основі джерел кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття, про глиняний посуд зустрічаються скупі згадки. Згадуючи весільні обіди та вечері, дослідник майже не вказував, у чому й яку саме подавали страву [1, с.205, 243, 256, 257]. Найбільш повним дослідженням використання глиняного посуду в народному весіллі є розділ «Глиняний посуд у родинній обрядовості» монографії «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993) керамолога Олеся Пошивайла [4]. Спеціального дослідження асортименту глиняного посуду та способи його використання під час весільного обряду в Полтавщині в зазначений період немає. Тож тема даної студії є невивченою. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1882 (найдавніша використана публікація) – до 2008 року.
Встановлено, що в Полтавщині глиняний посуд використовували на всіх етапах весілля: передвесільному, весільному та післявесільному.
Передвесільний етап починався зі сватання. Але особливої ролі глиняного посуду в ньому я не відзначила.
Під час випікання весільного короваю коровайницями (калашницями), зокрема в Опішному, Великій Павлівці (Зіньківський р-н), Постав-Муках (Миргородський р-н), у ХХ столітті використовували глиняну макітру. У всіх відомих мені етнографічних джерелах ХІХ століття в процесі випікання весільного обрядового печива фігурує діжа. При цьому відбувався цікавий обряд. Із зафіксованих мною відомостей, останній раз у Опішному він відбувся 1997 року. Як правило, короваї випікали в середу або п’ятницю. Зазвичай використовували дві макітри: одну – для короваю, іншу – для медяників, оскільки тісто різнилося і за об’ємом, і за кількістю компонентів, та й одночасно ці два види обрядового печива в піч для випікання не ставили [5]. Тісто на весільне обрядове печиво – короваї, калачі, шишки, медяники – намагалися вчиняти в новій макітрі, обв’язаній червоною стрічкою. Окрім того, для такого випадку спеціально виготовляли макітру, про що свідчать написи на деяких з них. У кого її не було – вчиняли в тій, у якій зазвичай готували тісто на хліб. Не дозволялося готувати тісто на короваї в позиченій макітрі.
Після того, як коровай та медяники ставили в піч, коровайниці виходили за ворота і, жартуючи, розбивали глиняну макітру качалкою [8]. Цей обряд, який символізував закінчення обряду випікання весільного короваю, називали «гнітити калачі». Іноді, шкодуючи посудину, «на розбиття» брали інший, негожий посуд [8].
Окрім великих (20-30 л.), використовували й менші макітри, зокрема для масла, про що йдеться в одній із весільних пісень, де на коровай взято масло з семи макітер [1, с.201].
З останньої чверті ХХ століття в Опішному переважно замовляли весільний коровай або в жінки, яка безпосередньо «спеціалізувалася» на цьому, або в хлібопекарнях. У цих випадках обряд з макітрою не відбувався. Вдалося зафіксувати випадок, коли глиняна макітра для замішування тіста на коровай в однієї з відомих опішнянських коровайниць Катерини Порскало «прослужила» понад 40 років.
Весільний етап. У день весілля також використовували глиняний посуд.
Під час виряджання Молодого по Молоду, згідно записів Хведора Вовка, відбувалося наступне: «на стіл ставлять велику миску з водою(під час іншого опису цього ж обряду автор зазначив, що миска була з горілкою. – О.Щ.) та кладуть коло неї ложку; старший боярин дає кінець своєї хустки Молодому, що незалежно від пори року вдягнений в кожух та кирею, і веде його круг столу, а Молодий зі свого боку тримає за хустку одного зі своїх боярів, той веде ще іншого і т.д., кінчаючи світилкою, що йде остання, тримаючи в руках запалену свічку; після першого та другого обходу кожний, проходячи повз миску, зачерпує з неї ложкою та випиває її, а після третього обходу навколо столу всі п’ють просто з миски. Виконавши цю церемонію, всі виходять надвір, де відбувається другий обряд, мабуть, ще старішого походження, а саме: мати молодого, вдягнена у вивернутий кожух та в шапці, виходить на двір, несучи в полі своєї одежі ріжне збіжжя та дрібні гроші, що вона їх звичайно для цього збирає, починаючи з дитячих років сина; їй підводять “коня”, цебто подають граблі або вила, вона “сідає на них верхи” та, розкидаючи навколо себе збіжжя, тричі об’їжджає кругом діжі, що стоїть серед двору на лавці, а на ній хліб, що ним благословляли молодих. Після об’їзду старший боярин “поїть коня”, цебто ллє на граблі воду з кухлика та віддає його другому бояринові, а цей кидає його через голову так, щоб він розбився. Мати “злазить з коня”, а бояре беруть “коня” та ламають на шматки, розкидаючи їх навколо» [1, с.201, 258-259]. Миску з водою та вівсом мати Молодої давала Молодому, а той мусив вдавати, що п’є. Потім кидав її через голову назад, а старший боярин намагався палицею розбити її на льоту. Хведір Вовк пояснює цю церемонію так: «перше – лукавство ворога та заходи остороги, яких вживають проти нього, а друге – пророкування та побажання достатку та врожаю (кожух, вода, зерно)» [1, с.263-264].
У праці, опублікованій 1899 року, «Весілля у Гадяцькому повіті у Полтавщині» Гриші Он. (Онацька) зазначено: «виходить теща з горщям в руках, а в тому горщяті брага та овес. Молодий візьме те горщятко, виб’є йому денце, виллє брагу з вівсом і подасть його через праве плече бояринові. Старший боярин візьме те горщятко і перекине через хату» [2, с.128]. Цікаво, що під час частування Молодої медом на другий день весілля використовували дерев’яну миску. Хведір Вовк відмічав: «дружко ставить дерев’яну миску з медом, ріже паляницю або пиріг на тоненькі скибочки та маже їх медом» [1, с.300].
Для піднесення хлібних виробів – калача, шишки, короваю, та грошей, подарунків на весіллі використовували тарілку. І не виключено, що вона могла бути глиняною, зокрема в Опішному. На тарілці староста вносив у хату калач із запеченим всередині перснем Молодої. Потім на неї клали подарунки родичам Молодої разом із весільною шишкою (зі свого боку подарунки від Молодої – рушники – подавали також на тарілці). Під час церемонії розподілу короваю тарілка відігравала наступну роль: «старший боярин здіймає першу тарілку з нарізаним короваєм над своєю головою, а іноді й торкається нею сволока. ….Шматки розрізаного короваю піддружий кладе на тарілку та подає всім присутнім гостям» [1, с.203, 204, 265, 268, 269]. Взамін на тарілку гості клали гроші Молодим і під час дарування, і під час «підгулювання», на другий день весілля [1, с.258, 303].
Під час приїзду Молодого до Молодої відбувалися домовини між старостами обох сторін: «староста бере пива чи грушевої юшки, йде до хати і просить дозволу ввійти» [1, с.262]. Зважаючи на зібрані мною матеріали, впевнена, що ці напої староста міг носити у глиняному посуді, зокрема глечику. Під час «виводження» Молодої до церкви та її покривання, дружко та піддружі несли збанок із пивом або пляшку горілки, а також ритуальний хліб [1, с.297].
Під час весільного обряду у Великій Павлівці та Лютенських Будищах (Зіньківський р-н) дружко носив глечик, наповнений горілкою чи вином, частуючи гостей. Цей глечик на Зіньківщині називали «дружків глечик», на Миргородщині – «перепієць». У ролі перепійця міг бути й спеціально виготовлений полив’яний глечик, який носили в певні дні. Наведу кілька згадок: «Дружко… у неділю носить дружків глечик з горілкою чи вином, накритий калачем і пригощає з того глечика. Калач відщипують і закушують»; «Дружко носив глечик з горілкою. До Молодої ідуть, одкуповують Молоду, налива дружко горілку, зверху на глечику калач великий. На калачі робили зверху косу по кругу. Як розчастує горілку дружко, міняють калач у молодої і горілки своєї наливають»; «Глечик з ушком і дзьобиком носив дружко з горілкою у понеділок, на гульку (на другий день по весіллю, коли «циганили». – О.Щ.), калачем накритий, щоб нічого не влетіло, з нього й пили» [7, с.35].
У селі Постав-Муки (Миргородський р-н) було виявлено унікальний глиняний глечик-перепієць. Жителька с.Постав-Муки, власниця перепійця Явдоха Курило розповіла, що його було виготовлено спеціально для весільного обряду: «Передавався він по жіночій лінії і відбув п’ять весіль. У Молодої пекли шишки, найбільшу з них клали на перепієць. Горлишко широке, шоб велика шишка була ота. І старший боярин од молодого должен украсти. Найскоріше, саму шишку із перепійця, а буває, хто вспіє й те вхватить. Так вони тоді – война мєжду ними, викуп іде. Перепієць, так як чи пропили чи шось отаке» [6, с.30]. Цей перепієць орнаментований значно багатше, ніж звичайний місцевий посуд. Вінця також особливої форми – фігурні, потовщені, розхилені назовні й значно ширші за пук посудини. Це пов’язано з їх призначенням – на них клали обрядове весільне печиво – шишку (калач). Вухо посудини утворене двома переплетеними валиками, що пов’язано з символікою поєднання двох родів, можливо, означало хрест. До речі, його передавали один одному навхрест.
Під час весільних частувань та обідів обов’язковими були глиняні миски, макітри, глечики, кухлі, горщики (зокрема для вареної), у яких подавали страву та напої. Хведір Вовк наголосив, що Молодим подавали кашу на молоці, зварену матір’ю Молодої, ставили на стіл одну на двох тарілку зі стравою та ложку, якою вони їли по черзі [1, с.272].
Для приготування весільних страв (у Полтавщині на весілля готували капусняк, локшину, фруктовий кисіль) використовували найбільшого розміру горщики – золільники. Страву в горщиках, як правило, до столу не подавали.
Горщик згадано у весільних заспівах. Вдалося зафіксувати їх у селах Велика Павлівка, Великі Будища, Тарасівка. Під час весілляв господі Молодого родичі та сусіди співали дружкам:
Їжте, дружечки, капусту,
В нас капуста густа,
Січками січена, січена,
У горщечках варена, варена,
Не жаль же нам буде,
Як поїдять люди.
Або:
Їжте, дружечки, капусту,
В нас капуста густа,
На городі саджена,
Сокирами рубана,
Сікачами січена,
В діжці квашена,
А в горшку варена,
Варена потравами,
З дорогими приправами.
Або:
Через поле гуска летіла,
З перцем капуста кипіла,
Хоч з перцем, не з перцем,
То з гусячим серцем.
Зафіксовано пісню, де мати тужить за донькою:
Оглянеться мати
Свойого дитяти,
Ложечки не митії,
Горщечки під лавкою,
Заросли муравкою.
Під час весілля у Великій Павлівці навіть на другий день ні в домі Молодого, ні в домі Молодої не було заведено підмітати сміття:
За молодої невісточки лежить сміття по кісточки,
А горщечки попід лавками позаростали муравками.
Основною ємністю, у якій подавали страву до столу та споживали її, були глиняні миски й тарілки, для напоїв використовували глиняні кухлі та чарки.
Не обходилося на весіллі й без хмільних напоїв. У Великих Будищах записано заспів, де згадано барило:
А в нашого батенька
Все стоїть та й стоїть
Горілочка на столі,
А в нашого батенька барило говорило,
Як ми його не вип’єм,
Бог дай його розсадило!
У горщиках середнього розміру готували «варену». Цей давній напій українців називали ще варенухою, варьохою. До весільного столу його подавали або в горщику, якому готували, або в спеціальному посуді – глечику для вареної, який використовували для розливання хмільних напоїв під час родинних та календарних свят. Зіновія Клиновецька в книзі «Страви й напитки на Україні» подала рецепт вареної, приготованої в горщику. Вважаю за доцільне подати рецепт мовою оригіналу: «Взять сухих груш, яблук, вишень, слив, родзинки, хвич (інжирю) і ріжків, добре обмить, налить горілкою, покласти меду до смаку і трошки стрючковатого перцю. Закоркувавши добре горщик, як на запіканку (обмазати тістом.– О.Щ.), поставить на 12 годин у гарячу піч. Вийнявши – пить. Гаряча смачніша. Овочі потім їдять» [3].
Під час весілля глиняний посуд також розбивали.Для биття годився і негожий посуд. Зокрема, йдучи до Молодої, у Великій Павлівці дружкам годилося розбити горщик чи глечик на одному з перехресть. Під жарти та веселощі глиняні горщики та глечики розбивали і під час приїзду Молодого по Молоду. Глиняний горщик, який під час весілля стояв на столі перед Молодими з пшеницею або житом, мати Молодої розбивала на подвір’ї з побажаннями щастя й доброї долі. Розбивали йглиняний таріль, на якому розносили коровай, частуючи гостей. Зафіксовано відомості про те, що в Лютенських Будищах під час «шанування» Молодих, випивши за їх здоров’я, розбивали глиняну чарку [7]. Дещо трансформувавшись, звичай розбивати посуд на весіллі, зберігся й донині. Не уточнюючи, що посуд був саме глиняний, Хведір Вовк зазначив, що посуд ще розбивали на радощах, коли Молода підтверджувала свою збережену до весілля цноту [1, с.287].
Післявесільний етап. Під час перезви (пропою) на другий день весілля пили «горілку просто з мисок, скільки хто хоче» [1, с.263-264].
Драні макітру чи горщик розбивали і на другий день весілля. Так, у Опішному, коли свати приходили до батьків Молодої, у посудину насипали попелу й ставили «на воротях», а коли родичі Молодого підходили близько, задля жартів та сміху розбивали її «коляками» [5].
У Великій Павлівці: «Били посуд у понеділок, на другий день по весіллю, як жито молотили в молодого. Те жито в пучок, ціпом молотять. Просять: давайте нам горшків, мисок. Дають драні й негожі, а коли й хороші. Черепки тоді з житом обмолоченим віяли, а тоді в мішок збирали, щоб не було пусте жито молодим, а тоді те збіжжя годами хранят» [7].
Глиняний посуд також дарували на весілля. Дарувати дозволялося лише новий глиняний посуд. На подарунок Молодим купували тільки «неторгований» посуд: скільки просив гончар за нього, стільки й давали. Його дарували переважно родичі. «Дарили молодим дві миски, дві ложки, макітерку, як по молоду приїде молодий, тоді й дарять посуду родичі», – згадувала Марія Яреха, жителька села Велика Павлівка (Зіньківський р-н) [7].
Тож, у весільному обряді Полтавщини глиняним посудом послуговувалися на всіх його етапах. Його дарували, розбивали і, звісно ж, використовували під час приготування та подавання страв. Користувалися горщиками, макітрами, глечиками, кухлями, мисками, тарілками, найчастіше – горщиками й макітрами. Спеціальним посудом, притаманним лише весільному обряду, був глечик-перепієць.
Джерела
1. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл.
2.Гриша Он. Весілля у Гадяцькому повіті у Полтавщині // Материяли до українсько-руської етнології. – 1899. – Т.1. – С.111-156.
3. Клиновецька З. Страви й напитки на Україні. – К.: Час, 1991. – 218 с.
4. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.: іл.
5. Спогади Катерини Порскало (1951 р.н.) від 17.03.2009 року (Опішне, Полтавщина) // Польові матеріали Олени Щербань. Приватний архів Олени Щербань (Опішне, Полтавщина)).
6. Щербань Олена. Глиняний перепієць у весільному обряді українців // Чумацький шлях. – 2008. – №5. – С.30.
7. Щербань Олена, Яреха Ганна. Весільний обряд села Велика Павлівка // Берегиня. – 2008. – №3 (38). – С.31-54.
8. Щербань Олена. Опішнянська макітра у місцевому весільному обряді (друга половина ХХ століття) // Весільна обрядовість у часі та просторі: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Одеські етнографічні читання»: Збірник наукових праць. – Одеса: Видавництво КПМ ОМД, 2010. – С.368-372.{jcomments on}