Оксана Ликова, керамолог
(Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України,
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному)
Здійснено поділ зібраних у фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному гончарних інструментів та пристроїв на п’ять основних груп. Подано опис наявних у колекції знарядь праці гончарів
Ключові слова: колекція, гончарні інструменти та пристрої{jcomments on}
Здавна Україна славилася своїми гончарями. В різні часи українці виготовляли всілякі глиняні вироби: посуд, іграшки, архітектурно-будівельну кераміку. Гончарство і нині приваблює людей широкими можливостями самовираження [5, с.73].
Виготовлення з глини різноманітних виробів своїм корінням сягає у далеке минуле. Процес виготовлення глиняних виробів включає кілька етапів: видобування глини, підготовка її до роботи, формування виробів, декорування, сушіння, випалювання. Для створення глиняних виробів не потрібні спеціальні складні інструменти, головне при цьому – руки виконавця [11, с.70]. Проте все ж таки під час кожного із зазначених етапів виготовлення гончарних виробів майстри використовують певні гончарні інструменти та пристрої.
Сьогодні можна з упевненістю говорити про унікальну, найбільшу в Україні збірку гончарних інструментів та пристроїв (близько 200 одиниць збереження), що сформована за порівняно невеликий період праці (24 роки) співробітниками Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (далі – музей-заповідник). Для порівняння можна навести збірку Державного музею народної архітектури та побуту України в Києві, який входить до четвірки музеїв України з найбільшими колекціями кераміки. Збірка гончарних інструментів та пристроїв у зазначеному музеї нараховує близько 100 одиниць збереження. У ній переважають гончарні ножики, гончарні круги, гончарні ріжки та дротики.
У наш час технологія виготовлення глиняного посуду і, відповідно, застосування гончарних інструментів та пристроїв дуже різноманітні. Цих інструментів та пристроїв кілька десятків. Український керамолог Іван Зарецький наприкінці ХІХ століття зазначав, що «усіх знарядь та інструментів, що використовуються нашими гончарями, всього десятків три» [1, с.37]. У фондах музею-заповідника зберігаються гончарні інструменти та пристрої, які використовувалися на всіх етапах виготовлення глиняних виробів: при видобуванні глини, при приготуванні глини, ангобів, полив тощо, при формуванні, декоруванні та оздобленні виробів, при сушінні та випалюванні виробів.
В окрему групу потрібно винести пристрої, які використовувалися при масовому виробництві (в артілях, на заводах) і якими не користувалися гончарі-кустарі в домашніх умовах. У фондах музею-заповідника зберігається один такий пристрій – вальці для подрібнення глини (мал.1). Вони знаходяться в робочому стані. При обстеженні гончарних осередків Харківської області співробітниками Інституту керамології зафіксовані спогади місцевих жителів про використання подібного пристрою працівниками артілі в селі Барвінкове Ізюмського району: «Накопану глину замочували в „чанах” чи у виритих у землі „ямах”, оббитих дошками. Розмочену глину спочатку місили ногами, за цим пропускали через „вальці”» [2, арк.14].
Розглянемо гончарні інструменти та пристрої, що зберігаються у колекції НМЗУГ в Опішному, розділивши їх на відповідні групи.
1. Серед гончарних інструментів та пристроїв, які використовувалися при видобуванні глини, у колекції музею-заповідника є два види інструментів: гак (3 од. зб.) (мал.2) та кирка (копаниця) (9 од. зб.) (мал.3) (різниця між ними полягала у формі). Гак використовувався для підняття глини у відрі з «шахти» на поверхню, а копаниця чи кирка для добування глини – відколювання шматків глини від суцільного пласта породи у «шахті».
2. Серед гончарних інструментів та пристроїв, що використовувалися при підготовці матеріалу до роботи (глини, свинцю, фарби тощо) в музеї-заповіднику зберігаються наступні види: весло (1 од. зб.), лопата (2 од. зб.), частина довбні (1 од. зб.), струг для глини (7 од. зб.), жорна та їх частини (6 од. зб.), ситечко для просіювання свинцю (3 од. зб.) та ложка для вимішування свинцю (5 од. зб.). Як весло, так і лопата використовувалися для перемішування глини, але різниця між ними була: весло використовувалося для первісної обробки сухої глини, лопата – для замішування намоченої глини. Довбнею, яка схожа на великий дерев’яний молоток, подрібнювали вилежану [10, с.267] глину та збивали замочену глину у велику брилу [4, с.148; 10, с.268]. Струг використовувався для пересікання «збитої» глини, з метою видалення з неї сторонніх домішок [4, с.148; 8, с.215; 10, с.268] (мал.4). Струг був зроблений з коси. Це один із небагатьох інструментів, які досить довго слугували гончареві. Іван Зарецький зазначав, що струг міг слугувати від десяти до двадцяти років [1, с.38]. На гончарних жорнах перемелювали свинець, глину, пісок, деякі барвники [8, с.223; 10, с.274]. Складалися жорна із двох каменів та дерев’яного станка і були подібні до борошномельних (мал.5). Цікавим є факт, що кам’яна частина жорен слугувала менше, аніж дерев’яна: камінь – 1,5-7 років, дерево – до двадцяти [1, с.42]. Ложки для перемішування свинцю (мал.6) використовувалися гончарями при перепалюванні свинцю у спеціальних печах [8, с.225]. Вони теж були недовговічними, оскільки швидко перегорали [1, с.41].
3. Багато дослідників гончарства у своїх працях відзначають, що гончарний круг і ножик були основними знаряддями праці гончаря [1, с.32; 4, с.149; 6, с.110]. У третій групі в колекції музею-заповідника досить широко представлені гончарні круги волоського типу (24 од. зб.) (мал.7), на яких у більшості випадків формується посуд. «Волоський» круг стаціонарний прилаштовується до лави, на якій сидить за роботою гончар, і не переноситься в інше місце [8, с.217]. На території України ці круги поширилися протягом другої половини ХІХ століття. Хоча наявні в колекції музею-заповідника гончарні круги і виготовлені в різних гончарних осередках України, вони майже не відрізняються між собою за будовою. Різниця спостерігається лише в розмірах та матеріалі виготовлення. Потрібно також відмітити, що до кінця ХІХ століття гончарні круги були лише з дерев’яною віссю. А вже наприкінці ХІХ століття з’явилася металева вісь. Але поширювалася така вісь повільно із-за її дорожнечі та складності нерухомого кріплення зі спідняком [8, с.217]. У фондах музею-заповідника зберігаються гончарні круги як з металевою, так і з дерев’яною віссю. Гончарний круг часто переходив у спадщину від батька до сина як найбільше багатство. До того ж гончарі надають перевагу старому гончарному кругу, оскільки «вироблений круг легше йде, легший на ноги» [6, с.110]. Деякі майстри розповідають, що працюють (або працювали) за кругом, який належав ще їхнім дідам [3, арк.45]. Також у колекції гончарних інструментів та пристроїв цієї групи багато гончарних ножиків (27 од. зб.) різноманітної форми та розмірів (мал.8), за допомогою яких формується посуд. Для зручності тримання ножика в більшості випадків посередині робиться круглий отвір, куди можна просунути кінець пальця при роботі [1, с.38]. Як уже зазначалося, саме круг і ножик вважалися основними інструментами гончарів, до того ж вони, як правило, «наділялися магічними властивостями, як і особа їх власника» [6, с.110].
Гончарі формували глиняні вироби не лише на гончарному крузі. Для цього використовувалися і різноманітні форми: дерев’яні, глиняні, гіпсові. У музеї-заповіднику зберігаються дерев’яні форми для виготовлення цегли (5 од. зб.) (мал.9), гіпсові (8 од. зб.) та керамічна (1 од. зб.) форми для скульптур, а також глиняна матриця, датована XVIII ст. (мал.10).
4. Керамолог Яків Риженко ще в першій чверті ХХ століття, досліджуючи гончарство Полтавщини, відзначав, що «найскладніший своєю комбінацією орнамент гончар витворює на посудині за допомогою дуже нескладних приладів – це кілька ріжків з фарбами, палички та домашнього виробу – пензлі» [10, с.276]. Збірка гончарних інструментів та пристроїв цієї групи представлена інструментами для рельєфного оздоблення та декорування зовнішньої поверхні глиняних виробів: коліщата для орнаментування поверхні глиняних виробів (7 од. зб.) (мал.11, 12), дряпачка (1 од. зб.), стеки (34 од. зб.) (мал.13), штамп (1 од. зб.); та інструментами, які використовувалися для розпису поверхні виробів ангобами: гончарський ріжок (6 од. зб.) (мал.14) та аптекарська гумова спринцівка (16 од. зб.). Проте гончарі використовували набагато більше різноманітних пристроїв для «прикрашання» посуду ангобами. Це могла бути звичайна дерев’яна паличка, поламана ложка, щіточка, ганчірочка тощо. Традиційно складною і гарною мальовкою покривалися лише миски, оскільки саме вони виставлялися на мисниках, які прикрашали оселі українців. Увесь процес орнаментації фарбами глиняних виробів гончарі називали «мальовкою» [8, с.221]. Основними інструментами, якими при цьому користувався гончар, були гончарські ріжки, виготовлені з коров’ячого рогу (або аптекарські гумові спринцівки, які почали використовуватися гончарями на початку ХХ століття й успішно замінили ріжки) та дряпачки. Основні техніки розпису – «ріжкування» та «фляндрування». Ріжкування передбачає обведення контуру узору з наступним заповненням ангобом іншого кольору. При фляндруванні ангоби наносять на сиру обливку й «змішують», розтягуючи спеціальною «ключкою» [9, с.169]. Інструменти для рельєфного оздоблення поверхні, особливо стеки, надають широких можливостей для декорування. Кількість видів їхніх форм необмежена, що залежить лише від фантазії кожного майстра. А коліщата для орнаментування сприяють нанесенню чіткого, рівномірно повторюваного орнаменту.
5. Сьогодні у колекції музею-заповідника майже немає речей, які б ілюстрували п’яту групу: гончарні інструменти та пристрої, що використовувалися при сушінні та випалюванні гончарних виробів. У фондах музею-заповідника зберігається два «павучки» (глиняні фігурки, які використовувалися, щоб запобігти злипанню полив’яних виробів під час випалювання), які належали Єфросинії Міщенко – відомій гончарівні з Вінниччини (мал.15). На території садиби славетної гончарівни Олександри Селюченко, яка є структурним підрозділом музею-заповідника, зберігається діюче горно славетної майстрині. На жаль, це горно було побудоване в останні роки життя майстрині, і вона лише раз скористалася ним. Другий раз у цьому горні випалювали останні роботи Олександри Федорівни працівники музею-заповідника, проте уже після її смерті.
Є інструмент, який можна віднести до двох груп одночасно, – дротик («струна») (3 од. зб.). Ним пересікали сиру глину (група 2) [6, с.192; 8, с.215] з метою видалення сторонніх домішок із сировини та зрізали готовий виріб із гончарного круга [8, с.219] або ж використовували при формуванні кахель (група 3) [8, с.219; 10, с.275] (мал.16).
Також у збірці НМЗУГ в Опішному зберігаються авторські тавра: глиняне цегельне тавро Івана Оначка (Опішне, Полтавщина) (мал.17), іменні тавра відомої майстрині дитячої іграшки, гончарівни Олександри Селюченко та сучасних художників-керамістів – Лариси Антонової (Буди, Харківщина), Галини Жук (Суми), Філіпа Чорноброва (Київ). Варто відзначити, що тавро на цеглі ставили багаті гончарі-цегельники. Для цього використовували дерев’яний або глиняний штамп, поверхню якого змазували олією, маззю (щоб не прилипав до глини) [8, с.220]. А оскільки гончарство не належало до ремесел, які сприяли збагаченню, то подібних тавр збереглося небагато.
Про час виникнення перших, традиційних і в наш час, гончарних інструментів судити важко, оскільки переважна більшість гончарних інструментів виготовлялася з дерева – матеріалу, який зберігається не так довго порівняно з іншими, приміром металом, каменем чи глиною. Тому лише деякі з них «дожили» до наших днів.
Гончарні інструменти та пристрої, що зберігаються у фондах музею-заповідника, датуються XVIII–XX століттями і є зразками з багатьох гончарних осередків України: Вінниччина (Жорнище), Волинь (Рокита), Івано-Франківщина (Коломия), Київщина (Васильків, Дибинці, Обухів), Кіровоградщина (Цвітне), Полтавщина (Білики, Городище, Зуївці, Мала Грем’яча, Малі Будища, Міські Млини, Опішне, Піски, Постав-Мука, Хижняківка, Хомутець), Сумщина (Глинськ, Межиріч, Шатрище), Тернопільщина (Рай), Харківщина (Нова Водолага), Хмельниччина (Адамівка, Ставиця), Черкащина (Громи, Канів, Томашівка), Чернівеччина (Коболчин), Чернігівщина (Ічня, Олешня). На жаль, представлені далеко не всі гончарні осередки України.
Автори виготовлення більшості гончарних інструментів та пристроїв, які містяться у колекції музею-заповідника, невідомі, хоча близько 25% наявних інструментів на сьогодні – авторські.
При детальному вивченні колекції гончарних інструментів та пристроїв музею-заповідника привертає увагу той факт, що в колекції наявні не всі їхні види. Найменшою є п’ята група – гончарні інструменти та пристрої, що використовуються при сушінні та випалюванні глиняних виробів. Однією з причин може бути те, що переважна більшість гончарних інструментів та пристроїв, як уже зазначалося, виготовлялася з дерева, матеріалу який швидко зношується при користуванні та недовго зберігається. До того ж у середовищі гончарів побутувало повір’я, що, втративши інструменти або продавши їх, можна було позбутися й благополуччя в професійній діяльності [6, с.110]. Ще етнографи кінця ХІХ – початку ХХ століття відмічали, якщо придбання глини та інших матеріалів не викликало особливих труднощів та ускладнень, то «придбання інструментів, незважаючи на немудрість їх виготовлення, було дещо важчим; хоча за них пропонувалася завжди порівняно більша сума, проте гончарі вкрай неохоче розлучалися зі своїми скарбами» [1, с.11]. І хоча згодом гончарі стали не такі віруючі в різноманітні «професійні» прикмети та забобони, як їхні предки, вони все ж не дуже охоче розстаються зі своїми знаряддями праці. Тому, якщо і вдавалося під час пошуків гончарних інструментів поспілкуватися з працюючими гончарями, яких нині залишилося небагато, то лише дехто погоджувався віддати свої інструменти чи пристрої. А нащадки рідко зберігають після смерті батьків їхні інструменти. Трапляються випадки, коли гончарі власноруч нищать своє знаряддя. Така поведінка пояснюється небажанням батьків бачити у своїх дітях продовжувачів родинної справи. Так, наприклад, Олександр Ганжа, гончар із Жорнища, що в Вінниччині, за кілька років до смерті побачив у газеті фотографію сина Петра, який працював за гончарним кругом. Батько дуже розгнівався, адже він стільки років намагався відгородити свого сина від важкої праці гончара, а той все ж таки почав гончарювати. В стані афекту Олександр Дорофійович почав рубати гончарний круг, але йому завадила дружина. В такому стані й нині верстат майстра зберігається у фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (КН-1932/Д-13).
Привертає увагу той факт, що і на антикварних базарах, де сьогодні можна придбати унікальні зразки глиняних виробів XVIII–XIX століть (і навіть давніші), майже немає гончарних інструментів та пристроїв. А оскільки у проекті НМЗУГ в Опішному планується відтворення побуту гончарів усіх регіонів, то працівникам НМЗУГ в Опішному для повного і правдивого відтворення професійного побуту гончарів бажано звернути увагу на заповнення недостаючих ланок колекції.
1. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VІ, ІІ с.
2. Звіт про етнографічні експедиції до Харківської області (15.07.2002 – 27.07.2002; 8.08.2002 – 15.08.2002 рр.) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.7. – Од.зб.76. – 88 арк.
3. Звіт про етнографічні експедиції до Хмельницької області (2002) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.7. – Од.зб.72. – 53 арк.
4. Мельничук Лідія. Гончарство Поділля в другій половині ХІХ–ХХ століттях: історико-етнографічне дослідження. – К.: УНІСЕРВ, 2004. – 350 с.
5. Метка Людмила. Гончарні інструменти в історичному розвитку // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К.: УНІСЕРВ, 2001. – Вип.12. – С.73-77.
6. Пошивайло Олесь. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.
7. Пошивайло Олесь. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – 280 с.
8. Пошивайло Олесь. Народна технологія гончарного виробництва гончарів містечка Опішне, що на Полтавщині, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.210-232.
9. Пошивайло Світлана. Фляндрівка – художній скарб українського гончарства // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.168-185.
10. Риженко Я. Кустарно-реміснича промисловість // Полтавщина: Збірник. – Упорядкували: М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: Полтавський державний музей імені В.Г.Короленка, 1927. – Т.ІІ. – С.257-306.
11. Титаренко В.П. Традиційні народні ремесла Полтавщини: Навчальний посібник. – Полтава: Верстка, 2003. – 360 с.