Шановні відвідувачі!

Із 13.05.2020 року опублікована нова версія сайту, яка працює за постійною адресою http://opishne-museum.gov.ua/. Вся оновлена та актуальна інформація буде розміщуватися на новому сайті.
Будете на екскурсії в Полтаві, то не забудьте завітати і до нас.

. Опубліковано в Гончарство Опішного

Василь Омеляненко. Опішне, Полтавщина. 2015. Фото Тараса Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства.

Ідучи вулицями рідного селища, я раніше не звертала увагу на маленького сивого дідуся, який ходить потихеньку зі своїм товаришем-велосипедом. Та цього разу щось спонукало мене глянути на нього. Ось він зупинився біля ялинки, подивився вгору, поліз у кишеню свого старенького, але охайного пальто, щось витяг і кинув на землю. Трішки відійшовши, повернувся назад і посміхнувся. А там зграйка горобців почала збирати щойно кинуте зерно – б’ються і сперечаються за «ласий шматок».

Дідусь трішки постояв, ще раз посміхнувся й пішов далі. Дійшовши до магазину, в якому продається хліб, він поставив свого «товариша» біля паркану й зайшов у приміщення.

«Доброго дня вам, дівчатка! – ввічливо привітався. – Мені «чорненьку».

«Доброго дня!» – відповіли продавці, подаючи щойно замовлений хліб.

Розрахувавшись, повертається: «До побачення всім і вдалого дня!». І вийшов.

А на порозі його вже чекали декілька бездомних собак, які, від нетерпіння перебираючи лапками, не зводили голодних очей з магазину. Побачивши дідуся, вони один з-поперед одного почали стрибати навколо нього, а той з кожним поділився щойно купленим хлібом. Поклавши те, що зосталося після частування своїх друзів, у торбинку, дідусь пішов далі у своїх справах.

Я одразу й не згадала, де й коли раніше бачила цього сивого чоловіка. А пригадавши, зупинилася – це ж майстер-гончар Василь Онуфрійович Омеляненко, в руках якого оживає глина! В дитинстві ми з сестрою, як зачаровані, не могли відвести очей від його глиняних левів, які гордливо пишалися своєю величчю, задиракуватих і зухвалих баранів, які ніби шукали собі суперників, щоб з’ясувати, хто кращий. І не було в майстра однакових виробів. У кожного була своя велич, свій характер. Живучи неподалік від першого цеху заводу «Художній керамік», ми були там частими гостями – роздивлялися цілі «кінні ескадрони», які вишикувалися на дошках. З розкритими ротами спостерігали за майстринями, які розмальовували в гусарське вбрання вершників. Випросивши трішки глини, як великий і цінний скарб, несли її додому, пригорнувши до своїх платтів, які лише зранку наділа на нас мама. (Хто ж тоді думав про те, як її руки будуть прати засохлу глину?). Ось принесли її до бабусі, і давай ліпити! Нічого, що руки, ноги й навіть голова були забруднені глиною, але ж ми ліпили!

І ось цілі ряди горщечків, тарілок, коників та півників вишикувалися на дощечці. І нічого, що вони були не дуже рівні, не дуже охайні, а півники й коники взагалі не свистіли. Але ж ми їх зробили самі! З нетерпінням чекаючи, що вони висохнуть, ставили їх на пекуче сонечко, яке щедро гріло влітку. Деякі з наших виробів потріскалися, зате швидко висохли.

Та ось прийшов зворушливий момент: ми поскладали свої вироби в літню піч, яку бабуся розтопила, щоб з білого наливу варити варення. в очікуванні, поки в печі запечуться наші шедеври, ми тихенько, щоб не бачила бабуся, ложками одна з-поперед одної вибирали смачнючі пінки, що утворилися в чавуні з варенням. Нам доводилося відбиватися від бджіл і ос, які теж хотіли скуштувати смаколика, але це було варте зусиль.

І ось нарешті вирішальна мить настала – ми витягли з печі свої вироби! Деякі з них зовсім потріскалися, деякі трималися купи. Та хто ж на це дивився? Це ж ми зробили своїми руками, і нашій гордості не було меж! І раптом ми згадали, що немає фарб, щоб розмалювати наші шедеври. Але дитячий розум завжди знайде вихід. На городі ми швиденько наскубли ще зовсім молодих червоних буряків і моркви, з дерев нарвали листя. Моркву й буряк натерли, обдираючи пальці об тертушку, а листя розтерли поміж двома камінцями. Відрізали з марлі, на якій бабуся варила вареники, невеликі шматочки, видавили сік – і ось фарба готова! Нам було неважливо, що бабуся за ту марлю «по перше число всипле», – художній порив нічим не затьмариш! А де ж взяти пензлики? Ага! У бабусі на кухні в столі завжди були скручені з курячого пір’я пензлики, щоб пиріжки під час випікання яйцем змащувати. "Згодиться!" – вирішили ми і, не питаючи дозволу, потягли всі запаси до себе в майстерню. Коли ми вийшли звідти, нашій бабусі лишилося тільки перехреститися, що вона й зробила. З пір’ям у косах, бо де ще можна було тримати свої пензлики, щоб не замастити нічого фарбою, з розфарбованими червоним буряком обличчями ми не дуже були схожі на великих майстрів, яких з себе уявляли, скоріше на індіанців, що вийшли на стежину війни. З платтями можна було попрощатися, бо глина й фарба утворили стійку до прання суміш. Що стосується наших облич, то ще не один день бабуся відтирала нас від червоного буряка.

Це були дитячі спогади, які з роками забулися, але завдяки старенькому сивому дідусеві виринули з далекого й забутого дитинства.

Олена Носач{jcomments on}

Замовити екскурсію