З кінця 1960-х років Леонід Сморж долучається до пізнання таїни гончаротворення. В ці часи все частіше й частіше виходять статті, в яких Леонід Опанасович виступає за необхідність створення в Опішному музею гончарства. У нього з’явилося багато друзів серед найвидатніших опішненських гончарів, яких він усіляко підтримував, захищав від свавілля чиновників, популяризував їхню самобутню творчість.
Серед них особливе місце займала славетна українська гончарка Олександра Селюченко. Професор, доктор філософії Леонід Сморж, маючи з нею тривалі творчі й дружні зв’язки і «почуття невиконаного обов’язку перед людиною, яку довго знав, листувався і якої вже нема серед живих», звернувся до теми її життя і творчості ще в середині 1990-х років. У результаті його копіткої праці, зусиллями видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному побачила світ монографія «Гончарівна (одержима керамікою)».
У передньому слові до монографії доктор історичних наук Олесь Пошивайло охарактеризував цю книгу як «фаховий філософський аналіз життєвої долі видатної Мисткині, власне – анатомію життя Великої Українки-Гончарівни». Він наголосив на тому, що пильна увага відомого українського вченого до постаті Олександри Селюченко не була випадковістю. Довготривале спілкування не тільки з Олександрою Федорівною, а й з іншими гончарями, дозволили Леоніду Сморжу глибоко пізнати психологію народного майстра, що особливо яскраво вилилося в новій монографії.
У вступній статті до книги автор зазначив, що намагався бути максимально правдивим і щирим у осмисленні наявних у розпорядженні матеріалів: багатої епістолярної спадщини художниці (листи, щоденники, фото), а також власних вражень від зустрічей та розмов з Олександрою Селюченко. «Історія життя кожної людини – це, насамперед, історія її пристрастей, де чимало і «світлого» і темного», тому при освітленні кожної історичної особистості, навіть видатної і заслуженої, не слід впадати до ідеалізації та лакування: слід вести мову не тільки про величне і променисте в ній, але й про «темні» сторони життя, недоліки в її характері і поведінці».
З Олександрою Селюченко Леонід Сморж вперше познайомився в Опішному, куди бігав парубкувати, ще на початку 1950-х років. «Пам’ятаю, приїхав зразу після війни моряк, молодий красивий. Ну і я була не стара. Гула опішнянська молодь про нього, особливо дівчата. Пішла поголоска між дівчатами: ой, який гарний моряк!
{jcomments on}
Зрозуміли ми, що він розумний, гарний хлопець, і красивий, звичайно. Такий, змальований в моїй уяві образ, залишився і тепер… Заново ми з ним познайомилися вже в кінці шестидесятих, коли він вже був вченим. Відвідує мене під час відпустки, гомонимо з ним довгенько про різне, переписуємось, поздоровляє він мене з святами і бажає всього, що бракує… Поважаю його за розум, доброту, простоту і повагу до людей. Це – дар Божий, багатство людини, притому рідкісне. Велике щастя для матері мати таких дітей. Нехай доля не обходить його манівцями, а мрії не підводять. Хай завжди йому світить сонце у віконце і сія над ним зірка удачі. Бажаю йому тіки гарного, і гарний образ його згадується мені. Зараз він, мабуть спить, а моя думка витає над ним», – таким запам’ятала Леоніда Сморжа Олександра Селюченко.
Книга розпочинається з розділу «У зимовий вечір 1987 року», який, за правилами написання біографічних творів, мав би стояти в кінці. Але остання в житті Олександри Федорівни зима була найтяжчою для неї, і вона не могла не вдатися до спогадів, роздумів, підсумків свого життєвого шляху. Розділ майже виключно побудовано на листах, скомпонованих у формі розповіді героїні про своє життя.
Далі Леонід Сморж пише про історію Опішного як важливого осередку національної духовної культури. Автор наголошує на тому, що «індивід може формуватися як особистість тільки там, де є певна матеріальна і духовна культура, народ з його традиціями й менталітетом».
Наступні розділи присвячені аналізу особистості Олександри Селюченко як мисткині. Леонід Сморж розповідає про дитячі роки героїні, про роль матері у формуванні її як людини, і як художниці, про роки праці на заводі «Художній керамік».
Останній розділ книги називається «Одинокість». Тут автор пише про приреченість на одинокість жінок, одержимих мистецтвом. «Мабуть, серед людей мистецтва найчастіше зустрічаються особи, що віддаються творчості усім серцем, усіма фібрами своєї душі, усіма нервами і всією плоттю, підкоряючи цьому і свою волю, і все своє життя. Вони буквально горять у своїй творчості, поступаючись заради неї своїм особистим життям і побутовим благополуччям, і живуть, переживаючи радості й муки, але ніколи й нізащо не згодяться перемінити своє «погибельне життя» на можливість безбідного існування обивателя, на бездумне неробство і куплену славу». Так і Олександра Селюченко поклала на вівтар творчості всі свої сили, все своє здоров’я, все своє життя, відмовившись від особистого щастя, сім’ї, материнства. «Усе свідомо вирішувалося на користь кераміки, ліплення, краси». Чим більше вона утверджувалася як особистість, тим похмурішою ставала її доля.
Олександра Селюченко – Велика Гончарка, видатний скульптор пластики малих форм. Вона за своє недовге життя створила тисячі образів. Але в уявленнях сучасників вона постає не тільки провідним творцем гончарської культури нашої держави другої половини ХХ століття, а й самобутнім гончарським мудрецем, народним філософом, ідеологом вітчизняного культу глини. У постаті Олександри Селюченко її земляк-філософ Леонід Сморж побачив споріднену душу, самобутнього народного мислителя, який лишив українському поспільству яскраві свідчення оригінального світобачення, що сягає своїми витоками ще язичницьких уявлень наших предків. «Олександра Федорівна, безумовно, була розумною жінкою з великим інтелектуальним потенціалом і досить широким кругозором, і міркувала вона оригінально, висловлюючи думки інколи філософського змісту, проте не дотримуючись жодної філософської системи, і, мабуть, не прочитавши жодної книжки з філософії… Вона багато роздумувала про життя і смерть, про людей і природу, про добро і зло, красу і мистецтво, творчість і побут», – так пише про неї автор монографії.
Підтвердженням цьому є її листи, написані друзям, близьким людям. Ось цитати деяких із них:
«Краса людини – це простота і незазнайство».
«Творчість – це життя, а безділля – тяжка ноша».
«Мистецтво – романтика, а скільки за нього боротьби і ненависті. Здається, люди мистецтва повинні бути блаженні, красиві душею, як їхні твори. На жаль, це не так. Мистецтво чомусь любить жертви, люди теж стають ними».
«Долю свою ні об’їхати, ні обійти. Повну чару свою вип’є кожний до дна».
«Вирубаний ліс – виросте, заподіяна ножем рана заросте, а заподіяні рани словами, діяннями все життя ниють і пронести їх треба через усе життя».
«Жити і робити серед людей – це життя, а животіти в одинокості – це тяжка ноша».
«Чудовий світ був би, якби ми не кривили душею і не були актьорами в ньому».
«Чим судити людину, загляньте в душу її, який вона путь пройшла. Якщо людина розумна і чесна, а позаді праця і діяння, ви скажете: да, ти великий!»
Монографія Леоніда Сморжа є вагомим внеском у вивчення творчого шляху славетної української гончарки, і яскравим прикладом науково філософського життєпису самобутнього народного майстра. Автору вдалося майстерно й водночас дуже просто відтворити свої відчуття від спілкування з відомою мисткинею та споглядання за перебігом її життя.
Інна Прокопенко,
редактор видавництва
«Українське Народознавство»
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному