Книга листівок "НАРОДНА КЕРАМІКА Гаврила та Явдохи Пошивайлів"
Прес-реліз
ексклюзивної виставки творчої спадщини
корифеїв української кераміки
ГАВРИЛА ТА ЯВДОХИ ПОШИВАЙЛІВ
з державних і приватних колекцій України
(до 100-літнього ювілею славетного подружжя
одного з найдревніших гончарних родів України)
• Опішне •
Старовинне козацьке містечко в Зіньківському районі Полтавської області, один із наймогутніших і найславетніших центрів культурної самобутності українців, усесвітньо відома столиця українського гончарства. Упродовж трьох останніх тисячоліть на цій території інтенсивно розвивалося гончарство. На початку ХХ століття там працювали близько 1000 гончарів, вироби яких експортували майже на всі континенти світу. Опішнянська кераміка стала своєрідним етнічним символом української культури, світовим мистецьким брендом.
11 березня 1986 року в Опішному було засновано перший у колишньому СРСР державний Музей гончарства. Через три роки (03.11.1989) було прийнято урядову постанову про формування на його базі Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному – етномистецького науково-дослідного й культурно-освітнього закладу, національної гончарної скарбниці України. Ураховуючи виняткове значення музею-заповідника в справі збереження, вивчення й популяризації гончарної спадщини українців, Указом Президента України від 29.03.2001 року №220/2001 закладу надано статус національного.
Нині музей-заповідник володіє найбільшою в Україні колекцією творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів (близько 40000 одиниць збереження). У ній представлено творчі досягнення мистців усіх історико-етнографічних регіонів України, усіх провідних національних шкіл художньої кераміки.
На початку 1988 року в структурі музею-заповідника створено перший в Україні Меморіальний музей-садибу славетної гончарки Олександри Селюченко (1921–1987). Уперше в світі після смерті народного майстра в недоторканому вигляді збережено його дворище, надвірні будівлі, у тому числі горно, інтер'єр житла, предмети побуту й творчі роботи. Спадщина видатної мисткині глиняної іграшки лише в Опішному налічує більше 1000 творів кераміки, майже 300 аркушів декоративної мальовки. Непроминуще значення має й приватний архів гончарки (листи, щоденники, спогади) та бібліотека.
В Україні й країнах близького зарубіжжя не мають аналогів музейна Національна галерея монументальної й садово-паркової глиняної скульптури (176 творів); Галерея символічних панно провідних художників-керамістів і гончарів України (110 творів).
Музей-заповідник – єдиний музейний заклад в українській музеологічній практиці, у структурі якого було створено загальноосвітній мистецький навчальний заклад – Колегіум мистецтв у Опішному (1997). 2004 року він набув прав юридичної особи і статусу Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату «Колегіум мистецтв у Опішному» з підпорядкуванням Міністерству культури і туризму України.
У жодному іншому гончарному осередку України ви не побачите стільки фахової керамологічної літератури. Адже при музеї в Опішному функціонує Гончарська книгозбірня України – республіканська спеціалізована бібліотека з проблем українського та світового гончарства (близько 100000 одиниць збереження). Це єдина в Україні книгозбірня, що знаходиться не в столиці країни, яку відвідали два Президенти України (Леонід Кучма, Віктор Ющенко) та Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав'юк. Співробітники книгозбірні готують і видають унікальний у світовій практиці національний науковий щорічник «Бібліографія українського гончарства». На його основі відбуваються щорічні національні конкурси публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки – «КеГоКе».
У музеї не лише можна ознайомитися з керамологічною літературою з усього світу, але й придбати унікальні керамологічні й народознавчі видання єдиного в Україні містечкового наукового видавництва «Українське Народознавство», у тому числі єдині на пострадянському просторі «Український керамологічний журнал» та щорічник «Українська керамологія». Книги музейного видавництва відзначені нагородами найпрестижніших національних конкурсів книги та книговидавців.
Музей-заповідник – єдиний у світовій науковій практиці музеологічний заклад, у структурі якого було створено академічну науково-дослідну установу – Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. За короткий проміжок часу він став провідним у галузі керамології, ствердивши пріоритетні позиції України в розвитку цієї новітньої наукової дисципліни. З вересня 2002 року установа набула прав юридичної особи з підпорядкуванням Національній академії наук України.
Тільки в Опішному донині збереглася унікальна гончарна виробнича споруда – будівля колишнього Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства, споруджена 1916 року за проектом славетного українського мистця-архітектора Василя Кричевського. Завідувачем цього гончарного закладу був славетний український кераміст-технолог Юрко Лебіщак (1873–1927).
За визнанням відомого українського етнолога, директора Інституту народознавства НАН України, академіка Степана Павлюка, «Опішне стає настільки відомим, що як тільки згадують Полтавщину, то вже неодмінно виринає Опішне. Опішне набуває якоїсь особливої значущості…». «…Тут не говорять про відродження, а просто і спокійно здійснюють велику справу українського самоусвідомлення», – додає директор Інституту археології НАН України, академік Петро Толочко. А Президент України Віктор Ющенко не приховував емоцій: «Я дуже щасливий, що я тут побував! Це Мекка Українська, це Гончарна Столиця! Це справа, яка потребує повернення не один раз! …Я переконаний, що через кераміку з нами говорять наші діди і прадіди. Це треба зберегти!». Відвідавши Опішне, славетний поет Микола Вінграновський написав: «Тепер я розумію, що все на світі з глини. І ми, і наша любов, і наша надія!». А посол Польщі в Україні Єжи Бар відверто зізнався в Опішному: «Я думав, що побачу глину, а побачив народ».
Опішне насправді нині стало місцем паломництва туристів, мандрівників, художників, діячів науки і культури, урядовців, численних громадян України й інших держав. У Опішному третього тисячоліття опішуються всі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину й позбутися прагматизму нинішньої доби, хто хоче сам стати творцем Мистецтва Одкровення, хто шукає високості й сміливо відчиняє браму в майбуття. Під височенним небом Опішного пролягла Межа між Минулим і Майбутнім, між Тлінним і Вічним, між Бездуховним і Духовним, між Провінційним і Столичним, Учорашнім і Завтрашнім в Українській культурі. В Опішному збираються спраглі в пошуках Духовності й Краси. Тут вони наснажуються всеперемагаючою вірою в силу Людського Духу, переконуються в незнищенності Краси й всемогутності Любові. Звідси вони вирушають далі, у близькі й далекі світи, повсюди провіщаючи й утверджуючи Духовну Гармонію Українського Нового Дня!
• ГАВРИЛО І ЯВДОХА ПОШИВАЙЛИ •
Гончар Гаврило Ничипорович Пошивайло (07.04.1909 – 24.01.1991) – один із найбільш відомих творців української народної кераміки другої половини ХХ століття, один із найсамобутніших представників опішнянської школи художньої кераміки.
Народився в Опішному в родині потомственного гончаря-посудника, кустаря-середняка Ничипора Тарасовича Пошивайла (кінець 1880-х – 1936) та гончарки Ганни Іванівни Пошивайло (Оначко) (початок 1890-х – 1964), батько якої був відомим опішненським цегельником. Дід Тарас (середина 1860-х – початок 1900-х) у останній чверті ХІХ століття виготовляв полив'яний посуд, а його дружина Килина (кінець 1860-х – 1930) ліпила дитячу іграшку. Представники родини займалися гончарством щонайменше з XVIII століття. Як згадував сам Гаврило Пошивайло, «вони займались тільки одним гончарством: робили, возили по ярмарках і базарах. І так було з покоління в покоління…».
Його життєвий шлях був нелегким. Закінчив семирічну школу. Навчався в Опішненській школі майстрів художньої кераміки (1937). 1929 року одружився.
З жовтня 1943 по травень 1945 року брав участь у воєнних діях на фронтах ІІ Світової війни в складі 53 мотострілкової бригади. Був поранений, контужений. Нагороджений орденами «Красной Звезды» (1944), «Отечественной войны ІІ степени» (1985), численними медалями, у тому числі «За отвагу» (1943).
Основи гончарного ремесла перейняв від батька. Працювати за гончарним кругом почав дуже рано. Першими виробами були глиняний посуд для забави дітям («монетка») і, звичайно ж, свистунці. Працював як гончар-кустар (1922–1933, 1941–1943), гончарем артілі «Художній керамік» (1934–1941), гончарем промартілі «Художній керамік» (1946–1960); гончарем (1960–1965), творчим майстром (1965–1969, 1970–1971) Опішнянського заводу «Художній керамік», гончарем Опішнянського заводу «Керамік» (1971–1987). Виготовляв мальований посуд (горщики, глечики, тикви, вази, барила, куманці, миски, тарелі), зооморфний посуд (барани, леви, бики, птахи), ритуальні вироби (куришки, свічники), декоративну антропоморфну скульптуру на теми народного побуту (барині, вершники, сюжетні композиції), дитячі іграшки («монетки», «солов'ї», свистунці). Не було в гончарстві такого, чого б не зумів зробити Гаврило Пошивайло. І не просто зробити, а й вкласти в дивовижні глиняні творіння всю широчінь розкриленої душі, наснажити їх високими людськими почуттями. Уперше в українському гончарстві створив сюжетні композиції на теми гоголівських героїв, Сорочинського ярмарку. Коли Гаврило Пошивайло сідав за круг, час немовби зупинявся. А гончарював він і ліпив глиняну скульптуру, дитячу іграшку до останнього місяця 82 року життя.
Упродовж другої половини 1970-х – 1980-х років Маестро був постійним учасником Сорочинського ярмарку, свят народної творчості, днів ремесел, етнографічних ярмарків у Києві та інших містах України. Всіляко сприяв становленню дитячих гончарних студій в Опішному та Києві.
Вершинні творчі досягнення відзначені почесним званням «Заслужений майстер народної творчості Української РСР» (1989), численними нагородами художніх виставок, конкурсів і симпозіумів. Був членом Спілки художників СРСР (з 1970).
Гончарка Явдоха Данилівна Пошивайло (Бородавка) (06.03.1910 – 27.04.1994) – одна з найцікавіших гончарних малювальниць в Україні, яскрава представниця опішнянської школи художньої мальовки. Вона, за беззаперечним визнанням мистецтвознавців, була малювальницею від Бога.
Народилася в Опішному в родині селянина-середняка. Згодом пригадувала: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях – в Горілея малювала.., в Пругла Макара і в других. А потім вийшла заміж і тоді почали удвох робить: він робить, а я малюю…».
В Опішному існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями. Малювала по сирій глині віртуозно, швидко. Мотиви мальовки народжувалися миттєво. Квіти, виноградна лоза, риби й птахи оживали на мисках, тарелях, вазах, глечиках, макітрах, барильцях, куманцях. Гончарна мальовка Явдохи Пошивайло, виконана фляндрівкою й ріжкуванням, була «густою», соковитою, яскравою, а мотиви декору – виразно неповторними. Усі чесноти українського єства, усю любов до життя, до людей і довкілля вона вкладала в те сповідальне малювання.
Явдоха Данилівна до останнього подиху жила гончарством. Переживала за його невдачі і щиро раділа кожному, хто досягав успіхів у осягненні таїни глини. Навіть за кілька місяців до відходу в інші світи, тяжко хвора, вона жила гончарством: брала папір, фломастери чи олівці й наносила на папір гончарні орнаменти.
* * *
Уміло застосовуючи власні прийоми формотворення й декорування, Гаврило і Явдоха Пошивайли залишалися вірними давнім опішненським традиціям, стверджуючи цим невичерпну енергію пракоренів. Вони підсвідомо відчували своє, українське, й щонайменше звертали увагу на запозичення з інших етнокультур. Це особливо відчувається в старосвітських формах посуду, декоративній скульптурі, бароковій мальовці.
Довге життя мистців у повсякденні глини й творчості було подібним до житія святих. Вони обоє були великими праведниками. Усього було на їхньому життєвому шляху. Довелося пережити революції, більшовицькі економічні експерименти, голодомори, репресії, воєнні лихоліття. Були місяці без хліба й зарплати в гончарній артілі, але ніколи, ні за яких буденних негараздів, вони не нарікали на вибір долі й самопосвяту глині. Вони продемонстрували всім оточуючим взірець відданості гончарству, сповна віддали себе рідному народу, до останнього подиху не випускаючи з рук «святу землицю». Їх життя – величний акт самопожертви в ім'я одухотвореної глини. Не випадково Фонд міжнародних премій посмертно вшанував життєвий подвиг Гаврила Пошивайла спеціальною відзнакою «За життя, гідне людини» (1998). Якось Явдоха Данилівна зізналася: «Отак і живемо з гончарним кругом біля ліжка, бо бува і вночі приходить до тебе дивовижна думка. Тоді потихеньку встаєш, тягнешся до глини, починаєш спілкуватися з нею…». Щось містичне вбачається і в тому факті, що рівно через три роки, три місяці й три дні після смерті Гаврила душа Явдохи відлетіла на крилах любові до свого чоловіка, де вони вже навіки разом.
Уперше гончарні твори Гаврила і Явдохи Пошивайлів експонувалися в Полтаві (1948) та Києві (1949). Далі щорічно виставлялися на обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках (близько 90). Вони експонувалися на художніх виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, Угорщині, Франції, Нідерландах, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах, широко представляючи в світі мистецтво України, дивуючи неповторним дивосвітом чужоземних поціновувачів мистецтва. Нині їх можна побачити в найбільших музеях світу, передовсім, зрозуміло, в українських. Багато їх розійшлося зі щедрих рук господарів по приватних колекціях.
Ще в середині 1970-х років кореспондент однієї з центральних московських газет після перебування в Опішному і знайомства з доробком Гаврила і Явдохи Пошивайлів назвав свій репортаж «Із Опішного до Парижа», що означало як численність гончарної спадщини мистців, так і експонування їх творів не лише в колишньому СРСР, а й у найбільших європейських столицях.
МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ-САДИБА
ГОНЧАРСЬКОЇ РОДИНИ ПОШИВАЙЛІВ
Гончарське подружжя знало про плинність усього сущого матеріального на землі, а тому прагнуло якомога довше зберегти в людській пам'яті спогади й уявлення про гончарні здобутки Опішного ХХ століття. Саме тому на початку 1970-х років вони створили перший в Україні приватний музей кераміки. Музей для Явдохи й Гаврила Пошивайлів був своєрідною філософською категорією буття, символом і способом збереження й примноження кращих набутків рідного рукомесництва. Музей – як генератор національного культу гончарства, музей – як резерват непорушних гончарних канонів, без яких немає українського гончарства – унікального явища світової культури. Родинний музей Пошивайлів ще за часів радянського тоталітаризму став осередком уславлення народного мистецтва, своєрідним форпостом українського духу. У провінційному містечку він відігравав таку ж патріотичну, україностверджуючу роль, як і знаменитий столичний музей Івана Макаровича Гончара в Києві. До нього йшли відвідувачі в пошуках пракоренів рідної культури, їхали іноземні делегації, щоби краще пізнати українську душу.
На основі їх настанов і заповітів згодом у гончарній столиці країни – Опішному – постав Національний музей-заповідник українського гончарства, Державна спеціалізована художня школа-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішному», Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.
1999 року в Опішному, як структурний підрозділ Національного музею-заповідника українського гончарства, було відкрито Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів. Нині там зберігається найбільша колекція гончарних виробів, архівних документів та аудіовізуальних матеріалів, які відображають життєвий і творчий шлях видатних народних мистців. Тільки колекція кераміки Гаврила і Явдохи Пошивайлів налічує близько 1400 творів. У недоторканному вигляді збереглися інтер'єри домашнього помешкання й надвірні будівлі.
Відвідавши музей-садибу, поет і перекладач Петро Осадчук, написав: «Твори Пошивайлів – дивовижні квіти, що народилися з народних пісень, ніколи не зів'януть».
А поет Петро Засенко щиро побажав: «Нехай ніколи не заростає стежка до цієї священної господи, де жило-творило славетне подружжя Пошивайлів, у душі якого палало горнило великої народної Любові; в тому горнилі випалювався неповторний світ українського безсмертя!»
• СПАДКОЄМЦІ •
У другій половині ХХ століття домівка Гаврила і Явдохи Пошивайлів була енергетичним центром одного з найдавніших в Україні гончарних родів. Вона притягувала дітей, онуків, сусідів, знайомих і випадкових перехожих. Часто вони приходили туди, самі не розуміючи навіщо, а йшли звідти одухотворені й умиротворені. Гостей, найперше, садили за стіл, частували, потім показували домашній музей
і обов'язково що-небудь дарували на згадку.
«Зустрічалася з родиною Пошивайлів, – згадувала через багато років відомий в Україні художник-педагог, заслужений учитель України Галина Редчук. – Ця родина, ці люди – Гаврило та Явдоха – вони взяли в своїх батьків те, що не зрівняється ні з якими багатствами. Вони взяли коріння в своїх батьків і передали своїм дітям. І те коріння добре тримає стовбур, який наростає зараз на ньому, і ті гілки важкі…» (1999).
Спадкоємці містичного гончарного дуету й донині продовжують їх гончаротворчу справу. Зокрема, старший син – Микола Пошивайло (1930 р.н.) – відомий опішнянський гончар (посудник і мисочник), заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, член Національної спілки художників України й Національної спілки майстрів народного мистецтва України, експонент численних національних і міжнародних художніх виставок, переможець конкурсів і симпозіумів кераміки; донині популяризує гончарне мистецтво в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному та на щорічних Сорочинських ярмарках.
Дещо несподіваний напрямок діяльності родини Пошивайлів виокреслився в 1980-ті роки. Онуки Явдохи й Гаврила Пошивайлів, виконуючи їхній заповіт «Не здавайте своєї Бaтьківщини, діти!», стали на шлях наукового вивчення й популяризації гончарства. Зокрема: Олесь Пошивайло (1958 р.н.) – керамолог, етнолог і музеолог; доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України; засновник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Колегіуму мистецтв у Опішному; нині директор створеного за його ініціативою Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, головний редактор «Українського керамологічного журналу»; Ігор Пошивайло (1967 р.н.) – керамолог, етнолог і музеолог; кандидат історичних наук, заслужений діяч мистецтв України; заступник з наукової роботи директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», голова Київського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України; досліджує етнологічні проблеми світового гончарства; Юрко Пошивайло (1968 р.н.) – історик, художник, заслужений працівник культури України; головний художник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та музейного видавництва «Українське Народознавство»; художньо оформлені й змакетовані ним керамологічні видання відзначено численними нагородами національних конкурсів книги й книговидавців; Наталя Пошивайло-Таулер (1973 р.н.) – економіст і культуролог; одна із фундаторів Об'єднання українців Нової Зеландії; директор туристичної компанії «Beyond Tours»; популяризує українську культуру, й зокрема гончарство, серед співвітчизників за межами України; готує культурологічні радіопередачі.
ЕКСКЛЮЗИВНА ХУДОЖНЯ ВИСТАВКА
«ПОРІДНЕНІ З ГЛИНОЮ»
Міністерство культури і туризму України, Головне управління культури і мистецтв Київської міськдержадміністрації, Національна спілка художників України, Національна спілка майстрів народного мистецтва України, Українське керамічне товариство, Український фонд культури, Національна академія наук України, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Полтавський краєзнавчий музей, Національний музей народної архітектури та побуту України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара»
31 березня 2009 року, о 16.00 год.,
відкривають у Музеї Івана Гончара
ексклюзивну виставку творчої спадщини
корифеїв української кераміки
ГАВРИЛА ТА ЯВДОХИ ПОШИВАЙЛІВ,
присвячену 100-літньому ювілею славетного
подружжя одного з найдревніших
гончарних родів України.
Виставка триватиме до 30 квітня.
Здійснення мистецького проекту стало можливим завдяки творчій співпраці національних і державних музеїв та приватних колекціонерів, які надали для експонування унікальні твори Гаврила та Явдохи Пошивайлів. Відвідувачі виставки побачать раритети з колекцій Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та його структурного підрозділу – Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів (Опішне, 115 творів), Національного музею народної архітектури та побуту України (Київ, 68 творів), Музею українського народного декоративного мистецтва (Київ, 40 творів), Полтавського краєзнавчого музею (Полтава, 19 творів), Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» (Київ, 12 творів), найбільшої в Україні приватної колекції опішненської кераміки професора Леоніда Сморжа (Київ, 29 творів), приватної колекції керамолога й мистецтвознавця Олени Клименко (Київ, 3 твори), приватної колекції родини Пошивайлів (Опішне-Київ, 18 творів). Поліграфічний партнер – ПФ «ОРАНТА».
У експозиції «Поріднені з глиною» буде представлено класичну опішнянську народну кераміку 1950-х – 1980-х років з державних і приватних колекцій України (мальований посуд, декоративні тарелі, вази, скульптура, глиняна іграшка), рідкісні фото- і відеоматеріали. Усього глядачі побачать близько 300 унікальних гончарних творів Гаврила і Явдохи Пошивайлів, які в нашій країні так повно виставляються вперше.
Адреса Національного центру народної культури
«Музей Івана Гончара:
Київ, вул.Івана Мазепи, 29; тел. (044) 229-00-87, 288-92-68;
е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.{jcomments on}