Чи звертали Ви увагу на руки, які працюють за гончарним кругом? Ні? Вони, як руки дерегента, який керує хором, літають, ніби в повітрі. Ось долоні торкаються глини, а за мить – уже тільки пальці. І ти не встигаєш отямитися і зрозуміти, що сталося, а майстер вже показує свій виріб. Немає просто гончарів. Є майстри своєї справи, які, не покладаючи рук, творять за гончарним кругом чудеса. І як боляче чути, коли гончаря називають образливим – глиноміс.
Це могла сказати тільки та людина, яка взагалі нічого не тямить у гончарстві, а репліку свою вигукнула просто від заздрощів.
Як не можуть дві господині приготувати однакового борщу, так не можуть два гончаря зліпити два однакових глечиків, бо в кожного з них своя техніка і свій стиль.
Кажуть, у людини очі – це дзеркало душі. А в гончаря дзеркало душі – це руки, бо руками він бачить і відчуває, де трішки, а де сильніше треба потягти глину, яка товщина глечика повинна бути. Туди ж, у середину виробу, очима ніяк не заглянеш. Щоб зробити гарний виріб, у майстра повинні бути чутливі й розумні руки.
Кожен гончар індивідуальність, хтось зробить глечик високий, з тонкими стінками та затійливою ручкою, а хтось зробить невисокий, з товстими стінками, але зручний у використанні в повсякденному побуті.
Одного разу до нас приїхали друзі з Криму і їм дуже захотілося подивитися, що ж таке кераміка. Зайшовши в приміщення музею, ми побачили, як майстер-гончар Микола Гаврилович Пошивайло звичним багаторічною практикою рухом сідає за гончарний круг. І почалася магія, бо руки майстра, не відриваючись від шматочка глини, за лічені хвилини створили чудо. У нас на очах він зліпив горнятко для запікання. Потім взяв волосінь, відрізав, ніби лезом, край, одним рухом підрівняв відріз, і ось виріб готовий. Така майстерність може викарбуватися тільки за багаторічні роки важкої праці. Наші друзі були вражені.
Пройшло трішки часу і на святі гончаря я знову зустріла Миколу Гавриловича. Він як раз показував одній родині, як працювати з глиною. Відомо, що діти – це вибуховий механізм повільної дії. І якщо в них щось не виходить, то вони, образившись, стараються втекти. От і в дівчинки одразу не вийшло зліпити гарний горщечок. І вона, ображена, хотіла вже бігти до своєї мами. Але Микола Гаврилович взяв її за руки, огортаючи їх теплом, і, ніби передаючи свою майстерність, поклав на шматочок глини, і вони разом створили чудо-горщечок. Радощам дівчинки не було меж. Її мама з вдячністю подивилася в очі майстру і ніби потонула в їхній доброті й турботі.
Великий уклін майстру за молоде покоління, майбутніх майстрів, які також, як і він колись, стануть працювати за гончарним кругом.