Автор: Богдан Мисюга prostir.museum/ua/post/33219
Свідомий соціум завжди переживав стан внутрішньої війни раніше, аніж вона з’являлась на вулицях людних міст: так передвісниками І-ї світової були австрійські експресіоністи, ІІ-ї - німецькі представники течії «нова речевість». Конфлікт «совка» і «прогресивного традиціоналізму» в українському мистецтві наростав останніх кілька десятиліть, і тільки справжні естети та інтелектуали знаходять в собі сили та спосіб втримати стратегічну лінію фронту….
Наприкінці червня цього року виїжджаючи в напрямку Великої України, цілий ранок розминались з малою сільгосптехнікою галицьких підприємців. Не дивлячись на дорожнечу пального траса «Чоп-Київ» - вщерть заповнена автівками. Те, що ти о шостій ранку в дорозі не один, якось оптимізує, вселяє надію. Саме такі відчуття в мене були, коли років десять тому вдосвіта виїздив на мічиганський «хай-вей», тоді знав: якщо вся держава вдосвіта працює – всі живуть заможно.
Віртуальна цілісність держави губить свій сенс, коли вже по-обіді звертаєш із харківської траси міжнародного сполучення на периферійну дорогу Полтавщини: довгі хвилини порожнього шляху, безкраї поля соняшника та сої, покинуті фрагменти військової колони на узліссі, що повертається із зони АТО, де-не-де ледь доглянуті придорожні кафе епохи «крутих девятостих»… В оспіваній Гоголем полтавській провінції Миргороді - розрізняємо совковий «город-курорт». Вже зовсім добиває вигляд Сороченців: мертвий ярмарок-смітник і запущена Гоголева садиба. Ще трохи часу і усвідомлюєш, що лінію фронту давно вже переїхав, і що у хмарі постсовєтського колективізму та зубожіння не може бути діла ні до чого українського. Україна – тут символ «власть-імущих», тих кому належать поля і соняшники.
Десь за двадцять хвилин заїздимо до містечка Опішні, тисячолітнього осередку народного гончарства. Майже як на Марсі розуміємо що «і тут може бути життя…». Привітно, з відкритим серцем нас із дружиною припрошують до господи – Музею національного інституту керамології. Майже з присмерком заходимо на подвір’я музею, де під відкритим небом, в ландшафті, заекспоновані роботи учасників кількарічних симпозіумів кераміки. Як «дежавю», пропливають перед очима враження від музею скульптури під відкритим небом у м.Гренд-Репідс (США, Мічиган). Але тут все рідне, і не повірите, інколи вищого рівня… Заходимо в глиб території: тут поміж деревами, на галявині: ще теплі від випалу на цеглинах розставлені нові конкурсні роботи «П’ятого інтерсимпозіуму кераміки в Опішному» (так применшено називає цю подію її організатор – проф.Олесь Пошивайло). У затінку дерева керамісти у великому казані на ватрі готують кулешу, тепла атмосфера посвячених у магію гончарної справи…..
До поки не переступив межі цього подвіря, уявляв собі перспективу української пластики дуже сумною, бо в епіцентрі найсучасніших дискусій про сучасне мистецтво завжди зустрічав добірну шароварщину (взяти хоча б для прикладу новітні скульптури на київському Майдані Незалежності чи пам’ятник Ю.Кульчицькому в центрі Львова). Та сучасна українська кераміка, з якою я зустрівся на подвірї музею гончарства, і та яку побачив наступного дня у ході міжнародного керамічного симпозіуму в Опішні перевернула моє уявлення про сучасне українське мистецтво з ніг на голову. Найпрогресивніші прояви модернізму в скульптурі ХХ ст.., відголоски сміливих постмодерних сентенцій Західного світу тут проявили себе в архаїчному українському матеріалі - глині, ба більше – органічно вплелися до українського світоглядного контексту сьогодення. Те, про що мріяв геній Архипенко: органічно сполучати давнє духовне призначення матеріалу та часові характеристики форми, тут легко і природно впродовж експерименту виявляє чи не кожен учасник симпозіуму. Кераміка у масштабі симпозіумів Опішні давно перейшла свої визначені наукою видові межі. Це вже не кераміка (хай мене вибачать термінологічні буквоїди), це – надсучасна станкова та монументальна пластика, виконана в матеріалі керамічної глини. І після цього «оспіваний» галерейними кураторами постмодерний дискурс українського сьогодення є на щастя не у безладному хорі Пінчукового сміття та дводенної вартості мистецьких подій елітарного арт-подіуму. Симпозіум має свою глибоку стратегію та далекоглядні завдання: опертя на технологічну традицію гончарного промислу дає тверду основу для розвитку сучасної форми, заглиблення у філософію семіотики давніх гончарних орнаментів забезпечує вектор багатозначного осмислення теми твору, і на кінець - спілкування між учасниками у ході симпозіуму, як і відкрите обговорення членами журі в кінці фінального конкурсу творять той необхідний дискурс професійного росту, що забезпечує кожен еволюційний виток симпозіумів як системи професійної самоосвіти. Географія учасників велика, як і множина проблематики світоглядного характеру: Закарпаття, Львів, Полтавщина, Київ, Донеччина, Дніпропетровськ….. Окрім симпозіуму керамістів, майже водночас, відбувається конкурс «Керамографітіфест» та фестиваль бідіарту. Такі «модні» заходи дають змогу залучити до фестивалю чимало креативної молоді. Здавалось би штучно перенесені в українське середовище форми постмодерної субкультури тут звучать на диво дуже органічно. Вони підпорядковані єдиній стратегії фестивалю керамології: надавати нового життя давнім традиціям.
Пригадую як на фінальному неформальному обговоренні висловлювали свої враження від фестивалю молоді учасники зі Словянська (на той час ще окупованої території). Вони приїхали до Опішні, сприймаючи національне мистецтво з позицій шароварщини, а залишали внутрішньо перероджені, з великим потенціалом творчого драйву та непідробного патріотизму. Аж тоді я зрозумів де правдиве осердя національного спротиву на окупованій «совком» території, і що таке так потрібні зараз стратегічні горизонтальні стосунки між піхотою та артилерією……
Щоб не забути, в Інституті керамології є своя Святиня – керамічна майстерня-музей славного архітектора, педагога та стратега національної культури Василя Григоровича Кричевського (зараз Музей родини Кричевських в Опішному). В унікальній споруді захований сакральний код: «як із давньої традиції дійти до рафінованих зразків модернізму». Тут навіть можна торкнутися оригінальних зразків його творчості, а головне відчути що таке справжня, не кабінетна, тісно пов’язана з практикою наука. За всім наглядає «жрець-гуру» Олесь Пошивайло: вводить гостей у стан тривалої «нірвани». Дехто хоче тут залишитись на завжди, дехто приїздить сюди кілька років поспіль, аж поки не відчує себе втаємниченим у магію «живої кераміки».
Далі буде повернення на Захід через Полтаву і наступна епопея: «Кричевський, кубізм і більшовики»…..
Богдан Мисюга
Арт-критик, кандидат мистецтвознавства