Якби не було війни…

      Нещодавно Опішне відзначило 71 річницю визволення від фашистсько-німецьких загарбників. Звільняли його гвардійці 8-ї повітряно-десантної дивізії та 5-ї повітряно-десантної Червонознаменної ордена Суворова Звенигородської дивізії. У боях за визволення селища загинули десятки воїнів. Багато й наших односельців в роки війни полягли, відвойовуючи захоплені фашистами землі.

    Якби не було війни… Цими словами можна розпочати розповідь про історії життів, найчастіше доволі коротких, сотень, тисяч, мільйонів людей: військових і громадянських, яким довелося жити у воєнні часи. Скільки незвершених справ, скалічених доль, болі й сліз принесли із собою війни, якими сповнена світова історія. Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів…

Андренко Галина Тарасівна читає листи з фронту від брата Анатолія. Опішне, Полтавщина. 02.08.2013. Фото Людмили Меткої. Національний музей-заповідник українського гончарства  в Опішному.

Листи з фронту від Анатолія Андренка. Приватний архів Галини Андренко; копія – Національний музей-заповідник українського гончарства  в Опішному.

Якби не було війни, Анатолій Тарасович Андренко, уродженець Опішного, що в Полтавщині, найімовірніше, міг би стати гончарем. Адже в його рідному селищі, яке нині називають столицею українського гончарства, із гончарним виробництвом була пов’язана чи не кожна родина. Хтось гончарював, дехто добував глину, інші продавали. А в окремих родинах всі її члени були задіяні в гончарному виробництві.

Галина Тарасівна Андренко, 1930 р.н., сестра Анатолія, виявилася надзвичайно цікавою співрозмовницею. Яскраві картини поставали перед моїми очима під час оповідок Галини Тарасівни про свою родину. Я була вражена тим, як трепетно вона береже пам’ять про кожного члена своєї великої родини, як ніжно розповідає про них, які поетичні, найчастіше пестливі, слова використовує: «мамочка», «папочка», «братік», «хатинонька», «ріднесенький». З її слів і написана ця стаття, хоча мало було б і цілого роману, щоб вмістити все, що я почула від цієї інтелігентної й мудрої жінки.

Дід Галини Тарасівни Яків Омелянович і бабуся Уляна Савівна Дейнеки жили в Опішному в доволі великому будинку на 4 кімнати, неподалік сучасного Парку слави. Жили незаможно, проте дружно. Яків Омелянович деякий час працював спочатку сторожем в Опішнянській земській керамічній майстерні, а потім – писарем Полтавського губернського земства[1]. Уляна Савівна господарювала вдома, виховуючи семеро дітей (п’ятьох синів і двох доньок).

Родина Якова Дейнеки біля власної хати: (зліва направо) син Іван, дружина Уляна Савівна, донька Анастасія Андренко, зять Тарас Андренко, син Олексій, син Василь, онуки Анатолій і Петро Андренки. Опішне, Полтавщина. 1926. Приватний архів Галини Андренко; копія – Національний музей-заповідник українського гончарства  в Опішному.

    Батьки зуміли дати медичну й інженерно-технічну освіту синам.  Іван Якович Дейнека, наприклад, став хірургом, заслуженим професором медицини, довгий час займав посаду ректора Вінницького, згодом – Одеського медичних інститутів. Саме з нього розпочалася сімейна династія лікарів, серед яких – відомий опішнянський лікар-терапевт Наталя Володимирівна Щупачинська, донька моєї співрозмовниці. Василь і Антон стали військовими, Олексій отримав інженерно-технічну освіту. Анастасія й Параска перейняли від матері вміння опікуватися родинами й стали добрими господинями власних сімей.

   У всіх дітей доля склалася по-різному. Надзвичайно чуттєвою є історія кохання Анастасії. Зустрілася вона зі своїм судженим, який був родом із невеликого хутора Дранки (тодішнього Зіньківського повіту), Тарасом Андренком далекого 1913 року. Тарасу йшов 21-й рік, Насті виповнилося 17. Юнак на той час саме мав іти до армії, тож з іншими призовниками з’явився в Опішнянську волость за повісткою. Затрималися хлопці в селищі до вечора й попросилися на ночівлю до Дейнек. «Там і побачив він цю Настушечку, вона красива була, така невеличка, і влюбився, канєшно, він», – згадувала моя оповідачка. Служив Тарас у флоті царської Росії на кораблях «Святая Мария» і «Свободная Россия». Цілих 5 років чекала дівчина свого коханого. Листи приходили дуже рідко, а останній рік, взагалі, «Тарас, як у воду, канув». Мати вмовляла доньку забути нареченого й вийти заміж за іншого, адже й молодшій сестрі Парасці треба було одружуватися, а не годилося «переходити дорогу» старшій. Настя здалася. Похмурого осіннього дня, похиливши голову, вона пішла з вибраним для неї батьками женихом на базар по ікони для вінчання. Йшла і думала: «куплю вам ті ікони, то ви мене з ними і поховаєте». Але сталося диво, повернувся з армії Тарас. Той день виявився найщасливішим подарунком долі, адже все могло закінчитися трагічно, то й не було б усієї цієї історії. 14 жовтня, на Покрову, 1918 року закохані обвінчалися.

    Шестеро дітей з’явилося в родині Тараса й Насті, проте вижило тільки троє. Галина Тарасівна згадувала: «Перша Галиночка, дівчинка була, народилася 1919 року, папа казав, що вона на янгелятко була похожа, біленька, голубоглазенька. А воно така бідність була, й дівчинка в 9 місяців померла. Другий хлопчик був, та мені мало про нього розповідали, потім Пєтічка, братік мій старшенький, він з 1922, а в 1924 близнята Толічка і Прокопій родилися. Мамочка тяжко працювала – то вони народилися семимісячні, а може, й менші. Один хлопчик через півтори години помер, а Толічку мама поїла молочком з піпєточки і таки виходила. Я була останньою, не дуже вже й потрібною, але що вдієш – усіх нас батьки любили». Сказати, що Андренки жили скромно – мало. Вони існували надзвичайно бідно, проте любов, яка освічувала їхнє життя, допомагала перемагати різні негаразди й біди, які раз поз раз випробовували на міцність їхню сім’ю.

    У родині Андренків Анатолій був першим, кого доля пов’язала з гончарством. П’ятнадцятирічним хлопцем, 1940 року, він почав працювати в артілі «Червоний гончар» (створена 1931 року). З дитинства хлопець був дуже слабеньким, невеличким на зріст, хворобливим і надзвичайно несміливим, боявся навіть ходити до школи, тому залишився неграмотним. У «Червоному гончарі» він, ще з одним своїм товаришем Семеренком, навчався гончарювати в місцевого майстра Івана Задорожного, якого прозивали «копієчка». Галина Тарасівна, згадувала, як носила брату обід, довго виглядаючи й чекаючи його під старою грушею, що росла неподалік артілі. Згадувала, що йому дуже подобалося в гончарній майстерні, де він навчився робити покришки й квітники.

Андренко Анатолій. Опішне, Полтавщина. 1932. Приватний архів Галини Андренко; копія – Національний музей-заповідник українського гончарства  в Опішному.

Сім’я Андренків (зліва направо сидять): Тарас Григорович Андренко, донька Галина, дружина Анастасія Яківна; (стоять) сини Анатолій і Петро. Опішне, Полтавщина. 22.06.1940. Приватний архів Галини Андренко; копія – Національний музей-заповідник українського гончарства  в Опішному.

    Війна 1941–1945 років сплутала всі плани хлопця. У жовтні 1941 року німецькі війська зайняли Опішне, яке залишалося окупованим до вересня 1943-го. Петро, старший брат Анатолія, на той час уже був на фронті, провчившись рік у школі льотчиків і авіаційних техніків міста Вольська Саратовської області. А батько з матір’ю і двома дітьми, 16-річним Толиком і 10-річною Галинкою, восени 1941 евакуювалися з іншими родинами, які мав супроводжувати Тарас Григорович у Чкаловську область (нині – Оренбурзька). Спочатку батько працював на будівництві аеродрому в Богуруслані, потім – у Чкалові (нині – Оренбург), далі був направлений у Гур’єво Астраханської області на будівництво нафтоперегонного заводу. Мати з донькою залишилися в Богуруслані. Толя навчався в місті Орську в ФЗУ, працював теслею на будівництві в Новотроїцькому районі, поблизу Орська, де й отримав повістку на фронт, коли йому виповнилося 18 років.

   В архіві Галини Тарасівни зберігається кілька листів від Анатолія. Писав він їх не власноруч, адже не знав грамоти (умів лише поставити підпис). Трепетно зберігає жінка ці реліквії, час від часу перечитує й дуже жалкує за братом, з яким у дитинстві були такі близькі.

   У першому листі від 14 серпня 1942, написаному комендантом будівельного містечка, повідомлялося про повістку Толі до воєнкомату й про те, що йому потрібна допомога матері зібратися на війну. Галина Тарасівна розповідала, як важко матері було виконати прохання сина: «Мама,що змогла – то продала. На колінах у НКВД просила, показувала того листа, бо не можна було проїхати до нього. Уже повезла йому і покушать, шо там змогла купить, і обутись, і одітись. Ботинки йому купила і хороший костюм. Найшла його в палаточному городку, повела в баню. Він помився, передівся, накормила його і у воєнкомат приготовила». Другий лист від 5 травня 1943 року написав побратим Анатолія Панов Н.Д. уже з фронту, де той від імені Толі просив прислати папір для листів і грошей. Третій лист, який не містив ніякої суттєвої інформації про життя-буття сина, у серпні 1943-го отримали рідні хлопця від командира його частини. І тільки в четвертому листі від 6 квітня 1944 року, який родина отримала вже коли повернулася з евакуації додому, у Опішне, дещо повідомлялося про його перебування на передовій: «Здравствуйте дорогие родители, папа, мама, сестрица Галя, дедушка и бабушка, – писав юнак. –Я пока жив и здоров, чего и вам желаю. Письмо,писанное Галей 22.02.1944 года,я получил, за каковое большое спасибо. Я очень рад, что вы приехали до дому, что наш дом и «квитка» (корова. – Л.М.)целы. Пишите,где работает папа. Еще напишите,как бабушка с дедушкой жили при немце, кто был старостой й кто оказался предателем. Ну,я живу хорошо, только не могу еще полностью привыкнуть к дисцыплине, частенько забываюсь, за что иногда получаю взыскания. Пишите,как вы живете, что пишет брат. Я живу в деревне, на передовую меня не берут,т.к я мал ростом да и сылы мало, а так в подразделении хожу в караул часовым. Пишите о себе, как вы живете, какваше здоровье. Ну пока и все. Крепко целую,ваш Толя».   

   Анатолій Тарасович Андренко перебував на службі в 67-й армії, 506 стрілецького полку, 198-ї стрілецької дивізії, яка воювала на Ленінградсько-Прибалтійському  фронті. Наприкінці квітня 1944 року 67-ма армія ввійшла в склад Третього Прибалтійського фронту, де брала участь у захисті Ленінграда. 17 липня 1944 року під час Псковсько-Островської військової операції Анатолій Андренко загинув. Йому ледве виповнилося 20 років. «Як саме це сталося – ніхто не знає. Що чувствував він в останні свої хвилинки, погибаючи у тих страшних фінських болотах? Чи зразу погиб, а чи мучився наш біднесенький, малесенький Толічка?»  – зі сльозами на очах закінчувала свою розповідь Галина Тарасівна.

   Уже через багато років по закінченню війни, аж 1987 року, після тривалих пошуків рідні дізналися, що Анатолій Тарасович похований у братській могилі в селі Вороніно (Псковщина).

    Так завершилося життя простого українського хлопця, якого любов рідних у дитинстві захищала від багатьох негараздів, але не змогла вберегти від страшних лихоліть війни.

    Історія України засвідчує, що жодне покоління людей не оминула та чи інша війна, за останні 100 років – це вже третя. Кожна з них принесла й продовжує приносити горе в наші родини. Ось і нині гіпертрофовані амбіції влади підштовхнули два народи до російсько-українського протистояння. Скільки народжених для щастя, кохання, продовження роду молодих життів обривається заради чиїхось примарних бажань володарювати. У пеклі боїв гинуть найчастіше молоді, повні сил, енергії, надій і сподівань кращі сини нашої держави. І марно очікувати, що можна переписати історію заново. З цим треба жити і все це знову треба пережити.

    Сподіваюся, що через багато років після теперішньої війни рідні загиблих будуть пам’ятати про них і хтось, колись, як і Галина Тарасівна Андренко, що свято береже пам’ятьпро свого брата Анатолія, повідає нащадкам історію їхніх життів.

Людмила Метка

старший науковий співробітник

Відділу етнографії гончарства,

кандидат історичних наук