Анна Панкова народилася 16 серпня 1986 року в місті Миколаїв. Закінчила Миколаївський державний аграрний університет (2009). Учасниця літньої школи гончарства 2014 року.
Основні зацікавлення: українське мистецтво, вишивка, бісероплетіння, лялькарство.
Її враження:
«Перший день в Академії. Такі різні емоції охоплювали: радість, хвилювання, сумніви. То відчуваю безмірне щастя, що потрапила до Полтавщини, у серце українського гончарства, то сум, бо гризе думка: «А якщо я не зможу, а якщо мої спроби будуть марні?» Але я вже стою перед ворітьми музею гончарства і відкидаю всі зайві думки та рушаю вперед, до мрії.
Вражено озираючись навкруги, я помічаю янгола, подумки благаю його допомогти мені, вітаю родину гончаря з глечиків, а попереду вже зустрічає мужній лицар та надає мені впевненості, нагадуючи, що без боротьби не здобути перемогу. От і я буду боротися зі своїми внутрішніми страхами та фізичною втомою.
Така велика кількість витворів мистецтва вразила мене. Скільки важкої праці, скільки творчих пошуків! Скульптури ніби дихають, у них живе частка генія майстра. Спостерігала за відвідувачами, як вони реагували на той чи інший експонат. Бачу щирі емоції, зацікавленість в очах людей.
У музеї мене найбільше захопило поєднання мальовничого пейзажу, свіжого повітря, співу пташок та розмаїття чарівних керамічних виробів. Це ще один куточок моєї улюбленої країни.
Із задоволенням познайомилась з нашою учнівською групою та куратором Оксаною. Усі були трохи схвильовані, та це й зрозуміло. Роздивлялися один одного із зацікавленістю, посміхалися, впевнена, що це початок хороших, дружніх відносин. Оксана дуже доброзичлива дівчина, опікує нас, як малих дітей.
Я замилувалася тканими гобеленами, що прикрашають бібліотеку. Ніжні кольори, таке тепло віє від них. На столі я помітила скатертину, серце затремтіло ще сильніше, червоний квітковий малюнок вишитий цілком тамбурним швом, ох, як же ж гарно!
Був дуже насичений день, я спробувала попрацювати з глиною, але в мене, на жаль, виходили, лише кособокі та пом’яті купки. Я втомилася, глина мене не слухалася, ковзалась, хиталась, усе намагалась вислизнути поміж пальців. Який живий та норовливий матеріал!
Завтра новий день, нові враження, знання. Я не здаюся, буду намагатися опанувати це мистецтво. Боже, дай мені сил і терпіння.
Другий день в Академії. Я гадала, що руки ще більше боліти не будуть. От я помилялася! У кінці дня боліло все: і руки, і ноги, начебто я їздила верхи кілька днів поспіль. Я настільки дорвалася, що ці спроби безкінечні довели мене до виснаження, користі від такої праці не буде. Шкода, що зрозуміла я це запізно. Бажання оволодіти одразу гончарною справою засліпило здоровий глузд.
Сьогодні Сергій Радько дав нам перший майстер-клас. Розповідає він цікаво, з гумором та з таким натхненням, заслухатись можна. От бувають же такі вчителі. Пощастило нам.
А далі мистецькі справи захопили в такій мірі, що я забувала, який нині день тижня, дата, втрачала зв’язок із часом. Насичена програма кожного дня, цікаве спілкування з майстрами, бурхлива праця учасників симпозіуму та наші зухвалі спроби оволодіти гончарною справою – ось так вирувало життя в музеї. Я відчуваю потяг до глини, бажання з нею працювати, тому й не засмучуюсь, що гончарне коло і я не змогли стати одним цілим, я буду шукати інші шляхи до оволодіння цим мистецтвом і обов’язково знайду.
Не знаю навіть, який момент найяскравіший був під час мого перебування в Опішні. Вразило відкриття Академії та Симпозіуму. Незвичайні для мене традиції, захопливе дійство. Запалювання горна, магія вогню, його нестримне бажання охопити все на світі, а ми сидимо загіпнотизовані, не розуміючи навіть, що приборкали його. Душевний спів та гра Сергія Радька на бандурі, похід разом з ним за глиною – це відчуття єднання з природою, дотик до живої глини.
Незабутні посиденьки в бібліотеці, яка вражала розмаїттям чудових книжок, де ми зосереджено шукали шляхи до освоєння нового для нас мистецтва – гончарювання! Ми надихалися виробами відомих мистців, що працювали під час Симпозіуму. Водночас бачили, що вони такі ж звичайні люди, як і ми. Жартують, сміються, журяться, але в той самий час плідно працюють, готують для нас майстер-класи, намагаються внести свій вклад у спільну справу – популяризацію гончарства. Гадаю, що їм було також цікаво спостерігати за хаотичною метушнею учнів, за нашими спробами побачити і дізнатися все й відразу!!!
Я згадую моменти чарівного життя в Полтавщині. Бачу щирі, відкриті обличчя дівчат, які не засмучувались і жартували увесь день, усміхненого і трішки здивованого нашого товариша з Москви Володю. Ми всі такі різні, але в той самий час так гармонійно порозумілися, ніби доля навмисно звела нас усіх разом. Кожен – дуже особлива, цікава та незвичайна особистість, ось я всіх згадую, і в думках промайнули їх очі з віддзеркаленням талановитих душ.
Згадую танці, співи та гру на сопілці Оленки Котляр, її принциповість і відчайдушну відданість Батьківщині. Наші посиденьки за рукоділлям, жарти та деякі моменти смутку. Безпосередню Віку, яка із захопленими, дитячими очима розповідає про свої враження, почуття. Вона така тендітна та маленька, але дуже сильна дівчинка. Впертість та щасливу вдачу Оленки із Сум, яка впевнено крокує в життя, а воно відкривається їй у всій своїй красі. Ніжну та м’яку Олену з Одещини, яка ніби чаклувала на гончарному крузі, у її руках глина оживала, відчуваючи природженого майстра. Загадкову четверту нашу Оленку з Харкова, розумну та впевнену дівчину, та ще й чарівну маму. Вродливу та милу Тетянку, яка випромінювала радість навколо себе. Зосереджену Аню з її забавними проявами та гумором. Мрійливу Іринку з її загадковою посмішкою, її підхід до справ – послідовний, чіткий, розпланований. Веселу й життєрадісну Оксанку, яка так само легко справлялася із завданнями наших майстрів, як і жартувала. Цікавого нашого гостя з Москви Володю, з яким ми сперечалися з різних питань, іноді дуже вперто, але і сміялись, жартували.
Музейні працівники завжди йшли нам назустріч та допомагали, хоча розумію, який клопіт їм завдавали.
Я вдячна Оксанці Яценко за її допомогу, вона завжди переймалась нашими проблемами, турбувалась та опікувалась нами. Ми ходили за нею та Сергієм Радьком, ніби курчата цілою юрбою, не зважаючи на те, чи була в цьому необхідність чи ні. Напевно, зі сторони виглядало дууууже кумедно!
Багато чого залишиться в моїй душі, різні згадки та відчуття, та нова любов, любов до гончарства.
Дякую Олесю Миколайовичу, Оксаночці, Сергію, музейним працівникам, майстрам, що працювали з нами та всьому нашому веселому колективу учнів школи гончарства за чудово проведений час і плідну працю!»{jcomments on}
|
|
|
|
|
|