Ірина Шабайкович народилася 13 березня 1990 року в місті Львів. Аспірантка Львівського національного університету імені Івана Франка. Учасниця літньої школи гончарства 2014 року.
Основні зацікавлення: художня література, художній переклад, подорожі, живопис.
Її враження:
«…Знайомство. Учасники (а люди зібрались цікаві!) розповідали про себе. Роздивились територію, поділили глину. Сергій Радько провів перший урок з гончарства з висновком, що «теоретично навчити неможливо, все приходить з практикою, ідіть тренуйтесь». Подивилась трохи, як виходить в інших, побачила, як треба перебивати глину, центрувати, та й пішла практикуватись до круга, що навпроти входу в музей. Останні пару місяців переглядала гончарні майстер-класи на You Tube. Легкість, з якою гончарі з усього світу вправлялись з глиною на тих роликах, сприймала як належне. А тому, коли сама вперше взяла в руки глину і спробувала принаймні вимісити і зацентрувати (не кажучи вже про те, щоб витягнути якийсь виріб), у мене був шок. Глина взагалі не піддавалась, все одно, що пробувати місити камінь. Близько години мучилась, намагалась втерти в неї воду, довести до однакової консистенції. Коли мій «камінь» набув більш-менш круглої форми, нарешті кинула його на круг. Розкручувати ногою круг натомість виявилося легше ніж очікувала, але в центруванні це нічим не допомогло. Моя безрезультатна боротьба з матеріалом (чи то з собою?) тривала кілька годин. Вирішила, що час заспокоїтись і припинити шоу – так, у мене вже була своя публіка. Екскурсанти музею, яких цікавило гончарство як ремесло, спускались вниз до майстринь, а до мене підходили скоріше поціновувачі теми споконвічної боротьби людини зі стихією. І тільки-но я зупинила круг і подякувала роззявам за увагу, до мене підійшов літній чоловік у фартусі. Він зняв мою глину, сказав, що вона надто суха, а тоді замісив її прямо в тазі з водою, перебив і кинув зовсім мокру груду глини на круг. Мені врізалось в пам'ять, що чоловік здавався дуже слабким, його руки тряслись, але щойно він взяв глину, у ньому одразу відчувся якийсь внутрішній стержень, він перебивав і центрував глину рівними рухами, без найменших зусиль. Він дав мені спробувати самій центрувати і постійно підливав на глину ще води. Так, за кілька спроб, на зовсім мокрій, змиленій глині я навчилась центрувати. І тоді вже легко перейшла на глину правильної консистенції. Далі я просто сиділа із задоволенням тренувалась у набутому щойно вмінні. Вдруге за цей день мене врятувала пані Валентина Лобойченко, вона проходила повз і спитала, що саме я ліплю. Я відповіла, що поки просто центрую. Майстриня сказала, що глина вже і так на центрі, пора робити перший виріб. Так під керуванням Валентини я зробила свою першу, хоч із товстими стінками, зате ідеально рівної форми мисочку. Тоді вирішила, що вдруге за день такий успіх не повторити, і до вечора читала в бібліотеці. Перш ніж розходитись, кілька дівчат (вони дорогою до музею бачили той персональний урок, що дав мені літній чоловік) спитали, чи я сама підійшла до такого майстра з проханням про майстер-клас і які саме поради він мені дав. На свій сором, я приїхала в Опішне зовсім «непідкованою». Як виявилось, у перший день Академії гончарювати мене вчив сам Микола Гаврилович Пошивайло…»
«…Відкриття Симпозіуму й Академії супроводжувалось рядом обрядів, традицій, ритуалів, як-от: закопування горщика з кашею, вимазування глиною, свистіння з півників-свистунів на чотири сторони, щоб відігнати злих духів. Також нам урочисто видавали футболки та програми Академії, представляли всіх біля мікрофона, багато знімали на камеру, що додавало офіціозу. Але разом з тим всі були розслаблені та дружелюбні, атмосфера, ніби серед давніх друзів…»
«…Гончарство також приносить суцільне задоволення. Навіть трохи виховує критичність та вимогливість до себе. Зліпивши чергову мисочку (яка спочатку здається втіленням ідеалу), замість того щоб акуратно відкласти сушити, розтинаєш різаком навпіл, щоб перевірити, чи витримані пропорції. А пропорції то не витримані. Якраз зробити плавний перехід по товщині для мене найтяжче…»
«…Коли потемніло, поїхали на екскурсію в садибу Леоніда Сморжа. Окрім самої експозиції Музею-садиби, приємно вразив також оригінальний підхід організаторів до проведення екскурсії. В більшості музеїв, де я побувала, екскурсоводи просто коментують окремі експонати та розповідають про життя їхніх колишніх власників. А в садибі Сморжа вдалось створити атмосферу «живого будинку» – увесь інтер’єр сприймався гармонійно та цілісно і разом з тим кожна річ наче мала можливість сама про себе розповісти. Можливо, завдяки синтезу запахів (чебрець, полин, рогоза), звуків (душевне виконання під гітару «При долині кущ калини») та світла (перехід освітлення від електричного до свічок, а потім зоряного неба в саду, під яким дівчата в вінках танцювали купальські мотиви)…»
«…Дуже сподобався майстер-клас Ірини Норець про шамотні пласти. Бо, крім гончарства, хотілось опанувати ще щось, а ліплення дитячих іграшок і свистунців – це явно не моє. Коротко та інформативно. Дізнались, як з пластів ліпити скульптури, кружки, панно. Поки дивилась, з’явилась ідея попільнички, складеної з шамотних пластів, «Лабіринт мінотавра». Вирішила в наступні дні втілити її в життя…»
«…Набрали собі шамот і пішли з нього ліпити. І так я почала свою тривалу роботу над попільничкою. Кілька годин зайняли підготовка проекту, вимірювання і підрахунки. Зрештою, попільничка була призначена для компанії з шести курців і мала вийти бездоганно зручною у користуванні, тому я вирішила зробити її багатошаровою. Але, на диво, найважчим виявилося все ж не зробити підрахунки, а знайти сигарету для примірки. Дивна підібралась компанія – з одинадцяти учасників не було жодного курця. Мусила «стріляти» сигарету в операторів Інтеру, які саме знімали сюжет про Симпозіум…»
«…Коли мама подзвонила і сказала: «Чому ти вчора не ходила зі всіма ліпити коників? Я не бачила тебе на відео», я зрозуміла, що знімають нас все ж забагато…»
«…День запам’ятався відвідуванням садиби Олександри Селюченко. Розповіді екскурсовода та ознайомлення з листами Селюченко, що були виставлені в її будинку, зворушили до сліз. Вражає, що люди, у душі глибоко нещасні, здатні створювати щось настільки позитивне і життєствердне,що не втрачає свою магію з плином десятиліть. І не знаєш, чи заздрити тій їхній геніальності, чи співчувати їм…»
«…Останній день Академії. Було вручення сертифікатів, офіційні, а потім численні неофіційні прощання, спільні фото- та відеозйомки, показ робіт учасників, навіть сльози були, більше ніж очікувалось насправді. Я також була вся на нервах…»
«…Е-літня Академія Гончарства справді є місцем зустрічі харизматиків, романтиків, диваків і діячів чи радше способом відкрити харизматика, романтика, дивака і діяча у собі, може навіть усіх одночасно»{jcomments on}