Костьо Валентина народилася в Красноволі Волинської області. Закінчила Красноволівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів (1984).Учасниця літньої школи гончарства 2017 року.
Основні зацікавлення: мистецтво, література.
Її враження:
«Опішня – це особливий простір і особлива енергетика. Вона вихриста і сколихує простір, утворюючи величезну посудину,яка ущерть наповнена. Ти нічого вже додати туди не можеш. Хіба черпати… Чим черпати? Свою посудину прийшлося зробити самостійно. Академія гончарства в Опішні якраз та майстерня. Повітря, вода, глина,вогонь і… емоції. Завдячуючи великій підтримці організаторів: команді кураторів, художників, майстрів Національного музею-заповідника українського гончарства, ми, команда академістів, все-таки щось змогли зробити. Це було важко, складно і… божественно.
Минув час. Навчання в Академії відійшло не в розділ «спогади», а в розділ «пам’ятка». Така собі листівка-закладка. Свої рукотворні роботи я поскладала на полиці поряд книг і часто на них зупиняю погляд. Одразу пригадуються всі, хто прикладав свої руки до них, щоб вийшов обідок у горн яткові чи насічки на вазочці. Тепло і хвилююче в душі, коли пригадую і маленьку глиняну рибку старенького майстра-гончаря Миколи Пошивайла, і великі глиби керамічних хмар кераміста Юрія Мусатова. А яка дивина гігантські оракули Сергія Радька на території музею! А ще неймовірна керамічна казка «Дивні речі» художника-кераміста Зіни Близнюк. А фестиваль гончарства!!! Щиро вдячна всім, хто проголосував за мене у відборі і дав мені шанс все це побачити і чогось навчитися. Я, до всього, навчилася латати тріщини і розуміти, що глина, як і життя, пластична і гнучка, якщо до неї прикладати руки.
Я була в захваті від учасників Академії. Цікаві, неординарні, позитивні і затяті життєлюби. Дотепер пам’ятаю аромат чаю в кімнаті для обіду, пахощі суниць, які так любила збирати Надя із Світланою. Пам’ятаю, як захоплено дивилася на роботи Віталія, бо в нього виходило найкраще, як старанно готувалася білоруска Іра і як тривожно та боляче розповідала про події на рідному Сході учасниця з Луганська. Пам’ятаю молодого археолога Олю з Криму, в якої були такі оптимістичні плани на майбутнє, і завжди допитливу Нелю.Пам’ятаю, як ми виляпали всі глазурі на свої роботи, що принесла нам Зіна, і ми, як діти,просили ще.Та найбільше діставалося, звичайно, Оксані Яценко. Ми такою невгамовною командою були. Ще…Не можна не запам’ятати такі цікаві екскурсії в музеї-садиби, зустрічі з лекторами та відомими керамістами в холі музею, маленьку хатинку з портретом вусатого дідуся-гончаря, що постійно за нами спостерігав. Завжди з нетерпінням чекала майстер-класів, коли, вочевидь, можна було спостерігати за розкриттям таємниці, як із глини з’являються прості речі.
Велике шанування директору цього неповторного музею-заповідника Олесю Пошивайлу і його команді за те, що можуть керувати такою стихією, завихреним простором, що утворює величезну посудину із назвою ОПІШНЯ.
Ви неперевершені!!!
Унікальність навчання в Академії, знаєте, в правдивості. Пройшовши цей тритижневий курс навчання, кожен буде знати правду про себе.
P.S.
Я не знайшла можливості займатися з глиною після Академії, за чим дуже шкодую. Трохи заздрісно дивлюся на фото, де Надя, поїхавши знову до Китаю, щось гончарить. А Світлані Романчі подарували гончарний круг. Круто!!!
На додаток моя поетична проба.
Мальований глечик
Мальований глечик в руках,
як тіло святого, мовчить.
До долі людської звика
вогнем поневолена мить.
Нехай у старім черепку,
як волі, так сили нема,
в квітково загнутім вінку
похований недарма.
Налийте у нього, звільніть
ви душу його від терзань.
У саван святий загорніть,
і в ньому народиться рань.
Просвіток, що з давніх-давен
і силу, і волю дає.
І зав’язь проткнеться із вен,
в чужому озветься своє.
Мовчить розмальований глек,
як тіло святого, в руках.
У край чорно-білих лелек
його повертається прах.
Душа у глині
Посеред світу, за гончарним кругом
сиділа вдумливо моя душа.
Зі мною радилась, як з добрим другом,
крутнувши колесо, не поспіша.
Ось я готуюся цю глину взяти,
перемісити, добре потовкти.
На цьому крузі можу я створити
звичайний глечик. На боки всікти
орнамент долі, а ти зможеш пити
із нього щастя і любов живу.
Тебе ніщо, ніщо у цьому світі
не полонить у мовчазну журбу.
А я сказала, якщо він чарівний,
то поселися, о душа, ти в нім!
Чи проспівають понад ранок півні,
чи прогримить у яснім небі грім,
я буду знати, що жива,
допокиє оце небо, люди і земля.
Душа зітхнула і мені у руки
свій глечик повний щиро подала.
У старій хатинці гончаря
А на столі лиш глеки й короваї
на рушниках розгорнутих старих
і скатертина з півнями торкає
стару підлогу. Грають у дворі
старі музики пісню веселеньку,
і дітвора витоптує стежки.
Дідусь гончарить тихо, помаленьку,
Щоб вийшов глечик з доброї руки.
Пашіє глина в черепку, рудіє,
сміється проріззю високий коровай.
Старе вікно проміння сонця сіє
в маленький простір, у затишний рай.
Вже сіли всі до столу й помолились,
рід гончарів ззивається з усюд.
Святі горшкѝ і вправду не ліпили –
творити їх навчився простий люд.
Глиняний півник
Чи загра̀є мій глиняний півник?
Хай заграє свистулька моя,
бо торкався він рук гончарі̀вни,
бо душа в нього, бачте, своя.
Та душа так уміє співати!
Як вона та й уміє цвісти!
У краю, де малечі багато,
чудо глиняне – свято завжди.
Пам’ять у порцеляні
Небесного краю цвіт
на вазочці з порцеляни.
Мій друже знайомий, привіт!
Можливо, у вічі ти глянеш.
В оточенні добрих надій
ти рухаєшся тротуаром,
а спокій, розстелений мій,
розтоптаний автокаром.
Злетіли у вись сліди –
метелики з порцеляни
і межі добра й біди,
що стіни розбитоцегляні.
І вбиті кістки дерев,
у глині спікаються в пору.
Москітку в очах дере
стернина, задерта вгору.
І лиже вогонь сліди,
начеркані у нестямі.
Мій друже знайомий, прийди
відбитками зримими плями.
Поливом, що прикипів,
зарубком, що вкарбувався,
щоб згуснув в крові наспів
і дихати ти намагався
крізь себе. Віддай мені
відбитки твоїх ілюзій,
що ніби стежки земні
в багряній завжди пилюці.
А я уступлю у слід
і в коло оптичне гляну,
там гнутий колючий дріт
зелом по ногах потягне.
Краплинки роси впадуть,
і цвіт спалахне божевіллям.
Короткі хвилини умруть,
як спалахи ніжні весілля.
На чистий папір заповіт
вкарбований філігранно.
….Небесного краю цвіт
Жувіє у тлі порцеляни.
У грудціглини
У грудці глини моя доля твердне,
Гончар із неї глечика створив.
Із його міццю я стаю безсмертна,
крихка і вічна, хто б не говорив.
Той завжди повний нехай буде дивом,
життям і плодом, на столі й в печі.
Я в його душу зазирну пестливо,
на його денці залишу ключі
від свого щастя. Нехай буде людям
завжди удостальмо їх добрих справ.
Нехай земля і небо не осудять,
Що таку долю Бог мені послав».
