Містечко Опішне, що в Полтавщині, знаний осередок українського гончарства, з давніх часів було густо заселене й ділилося на кутки: Гончарівка, Яремівка, Торбинівка, Їсипівка, Марехівка, Липівці, Яри та інші. Кожен з них мав свою особливість.
Куток Яри розташований з північного боку містечка. Пагорби, урвища, яри вкриті непролазними заростями терну, сливовими й вишневими садками, хатки, що потопають у зелені – усе це створює неповторний мальовничий пейзаж. Сосновий ліс зі старим кладовищем на околиці підступає до струмків у низині й колишнього русла Ворскли. На цьому кутку Опішного, де мешкали славетні гончарі, неглибоко залягали поклади гончарної сірої глини.
Саме тут 27 березня 1920 рокув гончарській сім’ї народився герой моєї розповіді – Іван Герасимович Остапенко. Йоговиховувала мати Харитина Павлівна Остапенко (в дівоцтві – Різник), яка сама була чудовою майстринею – виготовляла дитячу іграшку. Батько Герасим Тимофійович Остапенко помер 1921 року, коли синові виповнився рік. Він також займався гончарною справою – виготовляв простий ужитковий посуд (макітри, глечики, горщики, пастівники, миски). Його донькаГанна Остапенко виготовляладитячуіграшку.
ГончарноїсправиІван навчився у віці 14 років.Його наставникомбув місцевий гончар Захар Коломієць. Учителем він був суворим та вимогливим. Якщо виріб мав незначні, майже непомітні недоліки, то Захар Коломієць розбивав його на очах свогоучня. Але завдяки своєму наставнику Іван Остапенко опанував нелегку гончарну справу, особливо – технологію виготовлення великого посуду, а саме – макітер та горщиків об’ємом від 30 до 50 літрів. Її освоєння потребує чималих зусиль, професійного вміння й фізичної сили.
ЗюнихроківІван Остапенко був відкритим до людей, товариським, володів гарним почуттямгумору,мавбагатодрузів, був душею колективу.Грав на скрипці, яку завжди брав із собою на свята та посиденьки. Колиторкався струн свого інструменту, звучала весела мелодія, та така, що не можна було встояти – молодь уся йшла в танок.
Серед хлопців вирізнявся поставою. Іван Остапенко був високого зросту, широкоплечий, кароокий, з темним хвилястим волоссям. Мав успіх у дівчат.
До війни Іван Остапенко робив гончарний посуд зі своїм товаришем Серафимом Півнем. Свій товар возили продавати до Харкова, на в’їзді до якого був базар Холодна Гора. Опішненський гончарний посуд дуже полюбляли купувати заможні євреї, навіть робили великі замовленняопішнянам. Тож, було, як їдуть ярани і мати Іванова, Харитина Павлівна, із великим посудом до Харкова на торги, а в дорозі застає їх дощ, то пересиджували жіночки невисокого зросту негоду під Івановими макітрами й горщиками.
Переживши нелегкі тридцяті роки, Іван Остапенко 1940 року вступив до лав Радянської армії, де служив до 1948 року. Брав участь у Другій світовій війні. За героїзм мав близько 20 нагород.
Повернувшись до рідного містечка, працював майстром цеху на заводі «Художній керамік» (1948–1960), займав посаду начальника цеху №1 та відповідального за якість продукції. Тут він трудився пліч-о-пліч з відомими опішненськими гончарями Іваном та В’ячеславом Біликами, Василем Омеляненком, Гаврилом та Явдохою Пошивайлами, Олександрою Селюченко.
Упродовж 1967–1969 років навчався в Миргородському керамічному технікумі. Після його закінчення, ще деякий час працював старшим майстром заводу «Художній керамік». 1981 року Іван Остапенко доклав чимало зусиль до реконструкції заводу «Керамік» Зіньківської райспоживспілки, мав великий авторитет серед працівників, тож його було призначено директором. Завод під його керівництвом брав участь у соціалістичних змаганнях. За їх результатами працівників підприємства неодноразово було нагороджено Почесними грамотами й грошовими преміями.
Про трудову діяльність героя розповіді згадують його колеги по заводу «Художній керамік». Нонна Кисельова, яка працювала в 1960-х роках головним художником цього підприємства, деякий час проживала в родині Остапенків і була майже членом їхньої родини. Вона розповіла, що «Іван Герасимович був організованою, відповідальною, товариською людиною, з почуттям гумору, дбав про високий рівень випуску якісної продукції, мав підхід до кожної людини». Такої ж думки про майстра був її наступник – Петро Ганжа, який працював на заводі в 1970-х роках.
Добрим словом згадує Івана Остапенка і В’ячеслав Білик, який у «Художньому кераміку» трудився впродовж 1958–1968 років: «Іван Герасимович досить відповідально ставився до роботи, до підлеглих, дбав, щоб була сировина для виготовлення продукції: глина, полива (фрита), ангоби. Був хазяйновитим. Дбав, щоб у колективі не було чвар та непорозумінь».
Позитивної думки про Івана Остапенка й малювальниця Раїса Ширай. Вона пригадує, що «він був хорошою людиною, як керівника ми його розуміли з півслова».
Щодо особистого життя Івана Остапенка, то свою долю він зустрів у роки Другої світової війни. Звали дружину Марія Винедиктівна Грудська. Вона мала медичну освіту, працювала медичною сестрою. У шлюбі прожили п’ятдесят чотири роки. Виховали двох дітей: доньку Галину та сина Віктора. Дітям, на жаль, гончарне мистецтво не передалося – вони здобули економічну й технічну освіту.
Прожив Іван Оспатенко вісімдесят чотири роки, зустрівши на своєму життєвому шляху і горе, і радість. До кінця залишався відданим родинному ремеслу, дбав про людей. Його завжди пам’ятатимуть як одного з кращих гончарів, талановитого керівника й добру, порядну людину.
Анна Шаблій,
екскурсовод ІІ категорії
Науково-методичного відділу популяризації гончарної спадщини,
туризму та екскурсій
Національного музею-заповідника українського гончарства
