Подорож до музею
Я встану рано-зранку
І сонцю посміхнусь.
Дістану вишиванку
І швидко одягнусь.
Піду я до музею
Взнавать нові дива,
І, наче орхідея,
Скульптура там нова.
Там радо всі вітають
Усіх своїх гостей
І чаєм пригощають
Дорослих і дітей.
Покажуть краєвиди,
Розкажуть, хто як жив,
Про пагорби-бескиди
І хто їх там обжив.
Розкажуть про скульптури,
Сучасних всіх майстрів,
Тонку їхню натуру
І хто й де музу стрів.
А ще там всіх чекає
Цікавинка одна:
З рук ваших виростає
Чаша іменна.
Я тільки озирнуся,
А день уже злетів,
Та я ще повернуся
Набраться відчуттів.
***
Оберіг любові
Якщо ти не байдужий до краси,
Сам завітай і друзів запроси
У цей куточок заповітних мрій,
В Опішне славне поспішай мерщій.
Захований у зелені садів,
Загублений у величі горбів,
На перехресті тисячі доріг
Розкинувся любові оберіг.
Любові до батьків своїх і краю,
До сонця і невтомних трударів,
Що мають душу щиру і безкраю
І глину люблять із поконвіків.
Для майстра глина – це життя і доля,
Це пісня і духмяний вишні цвіт,
Це думки злет і нескінченна воля.
Прийди сюди, пізнай натхнення світ!
***
Храм натхнення
Осяяний сонцем, дощами умитий,
Він виріс на пагорбі серед лісів.
Один такий на світі іменитий,
Зібрав у собі легенди всіх часів.
Це є святиня творчого польоту,
Це храм натхнення для усіх майстрів!
Де глина заміняє позолоту,
Де праця – краща всіх дарів!
Тут виростають вироби величні,
Що мають душу, бо вони живі.
Оспівані звучанням поетичним,
До світу казки – то є кораблі!
***
Мрія збувається!
Ви можете запитати, чому з-поміж усіх пам’яток української культури я обрала саме музей-заповідник українського гончарства? У відповідь я розповім вам одну історію.
Ще коли я була маленька і залишалася з бабусею, то почула від неї дещо цікаве. Мій прапрадід був козаком. Двадцять п’ять років він був вірний війську. І не брали його ні мечі, ні кулі, хоч був він безстрашним і хоробрим. За бездоганну службу одержав у дарунок чорного коня. Усі дивувалися, як йому вдається пройти бій цілим і неушкодженим. Виявилося, що в нього був оберіг – глиняний амулет, який завжди був із ним у походах. Як тільки-но ворог був уже зовсім поряд, він діставав той амулет з кишені і просив у нього допомоги. І жодного разу він його не підвів.
Отак любов і повага до глини передавалася з покоління в покоління в моїй родині. І донині ми шануємо глиняний посуд і різні вироби. Бабуся говорить, що в глиняній макітрі тісто оживає, а пиріжки стають ніжніші та смачніші.
Це й привело мене до музею. Бо тут я можу власноруч спробувати створити свій особистий оберіг. Тут я набираюся нових знань, які захоплюють мене з кожним днем все більше й більше. Для мене – це духовна насолода, це місце, де почуття гордості за свою родину і свій народ просто переповнює!
***
Любов до праці єднає!
Сьогодні мені вдалося стати свідком та самій долучитися до колективної праці в нашому музеї. Я на власні очі побачила і переконалася, що любов до праці єднає якнайкраще.
Перед нами постало завдання: розвантажити цеглу. Здавалося б, що це зовсім не жіноча робота. Це буде дуже тяжко, люди швидко втомляться. Проте командний дух зробив свою справу. Одноголосно було вирішено стати струмком і передавати по цеглині з рук у руки. Робота йшла тихо й спокійно, аж поки хтось із колективу не вигукнув: «Ану, хто швидше?». І тут усе закипіло – зануртувало з новою силою. Це так підбадьорило наших працівників, що вони, уже не відчуваючи втоми в руках, почали все швидше й швидше передавати цеглу. Усі перегукувалися, підтримували та надихали на перемогу один одного. Трударі настільки захопилися перегонами, що й не помітили, як цегла скінчилася. Звісно, перемогла дружба!
Ось так і проходять робочі будні в нашому музеї. Кожен займається своєю справою, але ми – одна команда. І в потрібний час завжди готові прийти на допомогу один одному!
Ірина Дядечко