Спогади етнографа Людмили Дмитрівни Настенко про гончарську родину Пошивайлів
«…Нас познайомила Олександра Федорівна Селюченко. До Пошивайлів приїхали канадці, і там усі сусіди вареники варили. Так усі зібралися, було гарно й співали. І так ми пішли з нею удвох до Пошивайлів, і вони мене зустріли, наче вони мене все життя знали, і показали всю свою колекцію. От я пам’ятаю, шо начебто був величезний горщик, в якому вони зерно берегли, але я його цього разу не бачила. А може, це мені тільки здавалося. Величезний такий, як макітра, і що він (Гаврило) викрутив, як ще був молодим, а тепер уже сил немає крутити. Здоровенний такий посуд, його рук і ніг. Потім уже, коли я приїздила в Київ, приходила до них на виставку. Явдоха, коли мене бачила, то накидала мені тих «монеток» і всяких іграшок, і грошей ніколи не брала. Ніколи не брали, бо це для них образа. Він суворий, там десь так головою кивнув, і все. Вперше я його побачила в Пироговому. Спускаюсь я так горою, жито з обох боків. Ідем, бачим – люди стоять на подвір’ї, чоловік п’ять. І ти став туди – дивишся, шо робиться. О, гончарний круг! А ти його ніколи в житті не бачив. Дочка стала, і я стала. Дочка отримала горщик, і я захотіла. І коли я отримала цей горщик, і з того в мене пішло до кераміки таке відчуття. Це було до 1974 року. І оце коли б я приїжджала до Пирогово, оце спускаюся горою, чую – свистять, значить Пошивайли приїхали. Оцей свист соловейків – це їхні були.
А щодо робіт, то у мене є одна робота Гаврила Ничипоровича – надзвичайно цікава. Такий примітив! Композиція «Човняр»: людина сидить собі в човні. Бачили таку? Й ловить рибу. І вже щось спіймав, і у човні щось лежить, якась рибина намальована, а він закинув вудочку на ставок. І це наче така плоска глина, на ній намальована рибина, і ще десь виглядає, а десь поплавок плаває, теж намальований. Така робота для задоволення. Дивишся, і дивитись хочеться, і сміятись. А взагалі, багато про них я розказувати не можу. От, значить, Олександра Федорівна (Селюченко) дуже з ними спілкувалися».
Чи ділилася Явдоха Данилівна з вами спогадами про те, що надихнуло її створити домашній музей?
«Говорила так: «Ми, оце, тут живемо й тут збираємо. Оце, недавно найшли у нас на городі таку білу кераміку, а от казали, шо білої кераміки у нас не було. А от була ж, була…»
От ми вважаємо, що якщо людина інтелігентна, вона повинна закінчити якийсь вуз. Наприклад, сільська інтелігенція. Взагалі український народ інтелігентний. От вони такими були. Така пара дружна! Явдоха Данилівна була козачка. Вона вела його за собою, була сильнішою, мені так здається. Він був мовчазний, оце в Пирогово все працює, а вона малює і щебече. Менеджер такий начебто. Мені здається, що вона його оберігала. Вона й весела була, і хазяйновита дуже, але ненав’язливо вона його оберігала. От, якщо щось дорогоцінне, то треба його оберігати, я б так сказала…»
*Збережено стиль мовлення інформатора
1. Зі спогадів Людмили Настенко від 21.10.2010 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.{jcomments on}
