Її нев’янучі квіти... (до 100-літнього ювілею з дня народження Явдохи Пошивайло)
...Не розписи – знаки магічні
В скарбівні – скарби лиш одні...
Антоніна Листопад «Пошивайли»
6 березня 2010 року напередодні перших весняних свят: Міжнародного жіночого дня (8 березня) та Явдохи (14 березня), виповнилося 100 років з дня народження Явдохи Данилівни Пошивайло (Бородовка) – визнаної мисткині, малювальниці від Бога, неперевершеного майстра розпису, засновниці першого приватного музею кераміки в Опішному.
У містечку Явдоху Данилівну звали (по-вуличному) Карасіркою, а по батькові – Бородавкою. Мала гарну вроду, була «класичною» українкою-красунею. Рано лишилася сиротою. Поневірялася у наймах. Не причастилася, а, навпаки, спорожнила до дна чашу людського горя. Можливо, тому й лишилася чуйною до чужої біди, привітною і сердечною до людей назавжди.
Народилася в Опішному в родині селянина-середняка. Згодом пригадувала: «Батька мого називали середняком. У нас по смерті батька і матері лишилося семеро душ. І я була маленька, не пам’ятаю ж їх: люди забрали, і в людей я росла і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях – в Горілея малювала..., в Пругла Макара і в других. А потім вийшла заміж, і тоді почали удвох робить: він робить, а я малюю... Два брати моїх вчилися при заводі, мали стипендію, а якийсь барбос написав, що вони куркульські діти, і зняли підмогу. А проте закінчили навчання. Пропали брати – війна зажерла...» [4, с.149]. Однак ані сирітське дитинство, ані пережиті революції й радянські економічні експерименти, голодомори, репресії, воєнні лихоліття не зломили силу Духу мудрої жінки. Кожен, кому довелося хоча б раз зустрітися з Явдохою Данилівною, відчув на собі тепло її душі. У ній гармонійно поєднувалися і господиня, і мудрець, і художник, і народний філософ.
Разом із чоловіком Гаврилом Ничипоровичем Пошивайлом (07.04.1909–24.01.1991) – гончарем з діда-прадіда, продемонстрували всім оточуючим взірець відданості гончарству. За давньою опішненською традицією твори гончаря мусили пройти через руки дружини-малювальниці. А вже хто, як не вона, примушувала посудину чи скульптурну форму, вигравати барвами веселки, звеселяючи душу користувача, створюючи настрій святковості, урочистості. «Краще, ніж моя баба, мені ніхто не вгодить», – говорив Гаврило Ничипорович (зі слів Леоніда Сморжа, професора; Київ).
Малювала Явдоха Данилівна легко, вільно, невимушено. Рослинні орнаменти: квіти, листя, виноградну лозу, кривульки, колосся, ягоди – вдало поєднувала з зооморфними. Між розмаїттям рослинного світу вимальовувала дивовижних птахів, риб. Нерозмальованого тла залишала обмаль, орнаменти не повторювала, з’являлися вони з-під руки талановитої майстрині з українських пісень, які понад усе любила слухати по радіо.
«...Бувало, порозкладаєш тарелі фарфорові – ну як мертві, а миски розмальовані – наче живі, аж не хочеться очей відводити. Бо ж, як сидиш, розмальовуєш, здається, що намалюєш оцю квіточку – і більше немає в голові, а воно ж звідкись ще й береться, наче з води вироста...» [4, с.150].
Підполив’яний розпис Явдохи Данилівни, виконаний фляндрівкою та ріжкуванням, був «густим», барвистим, мотиви декору – виразно «неповторними». Усі чесноти українського єства, уся любов до життя, до людей вкладалися в те сповідальне малювання. «... Отак і живемо з гончарним кругом біля ліжка. Бо бува і вночі приходить до тебе дивовижний малюнок, зазирає в очі, ніби хоче щось розповісти. Тоді, потихеньку вставши, тягнешся до глини...» [6, с.4].
Задовго до створення національної гончарської скарбниці Явдоха Данилівна, розуміючи важливість існування музею гончарства як осередку збереження прадавніх традицій, почала створювати власний домашній музей, який у середині 1970-х років був єдиним приватним музеєм кераміки в Україні. Музей для Гаврила та Явдохи Пошивайлів був філософською категорією, символом і способом збереження і примноження кращих набутків гончарства. «Музей – як генератор національного культу гончарства, музей – як резерват непорушних гончарських канонів, без яких немає українського гончарства – унікального явища світової культури». Зусиллями господині у музеї-садибі зібрано велику колекцію опішненських теракотових кахель ХІХ – початку ХХ століття і таврованої цегли кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Поруч з родинною керамікою на стінах багато кілкових рушників, народних картин, фотографії. У цілому, фондові колекції Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів налічують 1571 твір кераміки, з них: 1347 – роботи роду Пошивайлів, 224 – вироби ХІХ–ХХ ст. інших авторів, 59 – твори інших видів народного мистецтва, 82 фотографії, 323 предмети побуту.
Їхня домівка була енергетичним центром великого роду. Вона притягувала дітей, онуків, сусідів, знайомих, перехожих. Жили вони надзвичайно скромно і просто, проте завжди раділи людям, були вірні своїй Батьківщині.
Явдоха Данилівна часто говорила: «Добре, що до нас заходять люди. Хай мені дають квартиру з усіма вигодами, не пішла б з своєї, не проміняла б, у Полтаву не поїхала б. Тут – краса!» [4, с.146].
Нині гончарне дерево родоводу продовжує старший син Микола, який успадкував батьківське ремесло і любов до глини, ставши одним із провідних опішненських гончарів.
Микола Гаврилович Пошивайло (1930 р.н.) – заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, член Національної спілки художників України й Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Він і нині не полишає творчої і плідної праці – творить свої казкові дива з глини.
Твори родини Пошивайлів відзначені престижними нагородами обласних, республіканських, всесоюзних виставок, їх твори можна побачити в найбільших музеях України та зарубіжжя.
З 31.03.2009 по 5.05.2009 року творчий доробок Гаврила та Явдохи Пошивайлів було представлено у Національному центрі народної культури «Музеї Івана Гончара» (Київ). Ексклюзивна художня виставка «Поріднені з глиною» представляла класичну опішненську кераміку 1950-х – 1980-х років з державних і приватних колекцій України (мальований посуд, декоративні тарелі, вази, скульптура, глиняна іграшка), рідкісні фото- і відеоматеріали. Усього глядачі побачили близько 300 унікальних гончарних творів Гаврила та Явдохи Пошивайлів, які було представлено вперше. Ця виставка, як і багато попередніх, мала великий успіх, широке коло відвідувачів та схвальні відгуки про надзвичайний талант дивовижного гончарного подружжя, двох Гончарських душ, які через усе своє життя пронесли любов до глини.
Відвідавши музей-садибу, поет і перекладач Петро Осадчук написав: «Твори Пошивайлів – дивовижні квіти, що народилися з народних пісень, ніколи не зів’януть» [2].
А заслужена народна артистка України, Герой України Ніна Матвієнко, яка гордо несе українське слово, пісню свого народу, щиро висловила побажання: «Найвища нагорода для неба – це Божественне тепло сонця, що зігріває лоно святої Землиці, де черпається людськими руками благодатні пласти глини. Сьогодні я вклоняюсь Богу, що нагородив рід Пошивайлів даром творити красу, ліпити внутрішнім Духом Творця, земні цвітіння весни, такими руками дарується Нам просте і доступне благословення – квітучий рай радості. Да святиться славний Рід, оберніться і поклонітеся, може внуками розродяться справи чесних традицій. Розкопайте в собі, нащадки, глину високого прощення і живіть по законам краси» [1].
1. Відгук Ніни Матвієнко про художню виставку «Поріднені з глиною» (Київ, 2009) // Книга відгуків Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».
2. Відгук Петра Осадчука // Книга відгуків Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.
3. Відкриття Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.474-509.
4. Качкан Володимир. Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного. – Опішне: Українське Народознавство, 1994. – С.146-150.
5. Матеріали розширеного засідання науково-методичної ради Музею гончарства в Опішні 18 червня 1988 року // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник: Науковий збірник за минулі літа /Упоряд. Олесь Пошивайло. – Київ-Опішне: Молодь-Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.461-488.
6. Пошивайло Ігор. Освячені глиною // Народне мистецтво. – 2000. – №1-2. – С.2-4.
7. Семенко-Клименко О. Гаврило Пошивайло // АНТ. – 1999. – №2-3. – С.58-59.
8. Сморж Леонід. Незабутні... // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2001 /За ред. доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2001. – Кн.1. – С.243-254.
9. Пошивайли // Митці України: Енциклопедичний довідник. – К.: УЕ, 1992. – С.474.
10. Пошивайли // Українська Радянська Енциклопедія. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1983. – Т.9. – С.47.
11. Пошивайли // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава: Видавництво «Полтава»», 2002. – С.157-158.
12. Poshyvailo // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto-Buffalo-London: University of Toronto Press Incorporated, 1993. – Vol.IV. – S.160.
Марія Яценко
Завідувач Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів
{jcomments on}
