Мистецька постать Івана Білика в царині народного мистецтва формувалася поступово, в процесі наполегливої творчої праці. Гончарюючи з дитячих літ, майстер пройшов непростий шлях художнього пізнання, зазнаючи і солодкого щастя перемог та відкриттів, і гіркоти невдач та криз. При цьому він ніколи не зраджував обраної мети свого життя – бути гончарем.
Народився Іван Білик в містечку Опішне, що в Полтавщині. Гончарювати вчився у свого дядька – гончаря Якова Пічки. На початку 1920-х років навчався в Опішнянській керамічній майстерні, а пізніше в Опішнянській керамічній школі. Рано залишився без батька, і щоб хоч якось виживати, довелося йти в найми до мисочника.
1929 року влаштувався працювати на завод «Художній керамік» гончарем. Та через війну змушений був піти на фронт, де отримав тяжке поранення. Довгий час реабілітовувався в госпіталі. Жагуча тяга до мистецтва не залишала в спокої навіть у лікарні. Він почав створювати невеличкі фігурки з лікувальної грязі.
Після реабілітації знову повернувся на завод «Художній керамік». Спершу токарем – підточував денця посуду, згодом став майстром – почав виготовляти сувеніри (баранчики, посудини, куманці тощо). Набувши досвіду, почав працювати у творчій лабораторії й навчати новачків.
«Викладачем він був хорошим, – згадує гончар Микола Пошивайло. – Навчалися ми тоді лише шість місяців, приблизно по 15 чоловік. Спершу ми робили літровочки (посуд на 1 літр. – Авт.), а потім уже важчі вироби. Іван Архипович гарно викладав. Після нього виходили, можна сказати, гарні майстри. Весь час був задумливий, мовчазний, невеселий».Наприкінці 1940-х років роботи Івана Білика почали експонуватися на обласних та республіканських виставках декоративно-ужиткового мистецтва і майже на всіх із них відзначалися нагородами.{jcomments on}
Гончарні твори Івана Білика представляли мистецтво України на вітчизняних і міжнародних конкурсах і показах у Бельгії, Канаді, Болгарії, Югославії, Польщі, Угорщині, Франції, Нідерландах, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу. Вони зайняли почесні місця в найбільших і найпрестижніших музейних зібраннях Європи та Америки. 1971 року майстер був нагороджений дипломом Міжнародного бієнале у Фаєнце (Італія). Про його творчість одразу почали писати, дискутувати спеціалісти, висловлювали власні думки колекціонери й покупці мистецьких виробів, відвідувачі музеїв.
Декоративні скульптури, вази, тарелі, миски Івана Білика заслуговують на особливу увагу, бо на їхньому прикладі видно, як праця гончаря в руслі вікової традиції не позбавляє його можливості сягнути мистецьких вершин, реалізуючи на високому професійному рівні хист гончаря. Так 1971 року мистець став заслуженим майстром народної творчості України, 1995 року – лауреатом Премії імені Данила Щербаківського, 1999 року – лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.
День у день упродовж шести десятиріч чаклував він над своїми розкішними й величавими, зовсім незлими левами, а також святковими тарелями й вазами, привабливими мисками. «Він до глини ревнивий був, – згадують його колеги по цеху. – Якщо в нас було прийнято, що гончар виготовляє роботу, а малювальниця оздоблює, то Іван Архипович робив усе сам: і гончарював, і декорував, і ангобував, і обливав поливою. Його творіння виліплені з надзвичайною вигадкою, сповнені одухотвореності та величі».
Виховав Іван Архипович трьох синів. Двоє з них – В’ячеслав та Павло – пішли по мистецькій стезі батька – працювали разом з ним у творчій майстерні заводу «Художній керамік», оздоблювали баранчиків на батькових заготовках. «Батько був хорошим учителем, – говорить третій син – Валентин. – Він і мене навчав гончарювати. Я робив лише посуд. Удома батько гончарством взагалі не займався. В ті часи це можна було робити тільки на роботі. Тож і сидів він часто на заводі до пізнього вечора. Навіть після виходу на заслужений відпочинок не зміг відпочивати вдома без улюбленої роботи. Тому й ходив на завод ще 14 років».
Помер Іван Білик 28 грудня 1999 року. Похований на місцевому кладовищі в Опішному.
До 100-річчя від дня народження Івана Білика Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному на будинку, де мешкав майстер, розмістив Меморіальну дошку на честь гончаря.
А днями в Центрі розвитку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному відбувся вечір пам’яті Івана Білика. Згадати гончаря, його творчість зібралися рідні, знайомі, колеги, шанувальники творчості, науковці. В залі звучали цікаві історії про життя та творчість маестро, відбувся святковий концерт. А все дійство завершилося персональною виставкою творів Івана Білика з фондової колекції Музею гончарства.
Мистецтвознавці відзначають різноманітність, стриману декоративність тарелів, ваз, скульптур Івана Білика. Осучаснені, традиційні за формою та побутовим призначенням вироби у творчій інтерпретації автора приваблюють безпосередністю, щирістю. Він уперше розробив і увів у практику народного гончарства багато нових прийомів декорування глиняних виробів. Мистець уникав зовнішньої ефектності, відвертої динаміки рухів. Він володів здатністю художньо осмислювати побачене, намагався якнайповніше використати пластичні можливості глини. Кожна річ, створена Іваном Біликом, не тільки зберігає традиції Опішного, а й творчо розвиває їх.
Світлана Пругло,
співробітник інформаційної служби
Національного музею-заповідника
українського гончарства
в Опішному