«Дивотворці» Іван Білик

    Якщо запитати в гончарів, як вони обрали свою професію, напевне, жоден із них однозначно не відповість. Тим часом побутує думка, що справжній гончар – це той, хто, взявши одного разу до рук глину, не випускає її все своє життя. Саме так можна охарактеризувати й одного з найвидатніших гончарів Опішного й України загалом – Івана Архиповича Білика.
           Народився миcтець 26 листопада 1910 року в «гончарній столиці» – Опішному, що в Полтавщині, – у родині чоботаря. У дитинстві, як сам розповідав, довелося жити «під горою, а там якраз був червоний глей. Весна ось-ось настане, уже сніг починає розтавати, а ми босі вискакуємо надвір, у пригорщі нахапаємо глею і – гайда на піч! Ліпимо всяку-всячину. А я любив ліпити подібне до баранців, левиків, коників... Цю отару всякої звірятини виставляв на комині. Моя глиняна фантазія батькові сподобалась, і якось матері сказав: «Як підросте Ванько, то віддам у гончарі!». Та батька вбили бандити 22-го, коли вертався з базару. І так нас залишилося сиротами аж дев’ятеро. Віддала мене мати на всю зиму до мисочника... Робив я миски, глечики, ставчики для пасок, стовбуни».
    Упродовж 1923–1924 років навчався в Опішненському гончарному навчально-показовому пункті. Далі 4 роки опановував гончарну справу у свого дядька – відомого хижняківського гончаря Якова Пічки.

   Переймаючи досвід гончарювання в досвідчених майстрів, Іван Білик ревно й наполегливо пізнавав таємниці формування на гончарному крузі вжиткового посуду – кухлів, мисок, горщиків, макітер. Проте цього виявилося замало. Внутрішній голос кликав хлопця до творення скульптурної пластики – спершу малих форм, а згодом і великих. Він був жадібний і ненаситний до роботи з глиною!
     Іван Архипович майже півстоліття пропрацював майстром декоративних виробів у артілі, а згодом – заводі «Художній керамік». Натхненно створював вази, глеки, тарелі, куманці, зооморфну скульптуру.
В усіх людей бувають моменти, відколи час починає новий відлік. За надзвичайних обставин вони вириваються зі звичного трибу життя, немовби відсторонюються від себе колишніх, позбуваються звичних зв’язків, що утримували їхні вчинки в певному річищі. І часто-густо подібні «затримки в дорозі» визначають подальший життєвий шлях. Таким переломним моментом для Івана Білика було майже піврічне перебування в шпиталі в Сочі після отриманого 1944 року поранення на фронті Другої світової війни.
    ...Дванадцять операцій, кілька місяців німоти, часткова втрата зору... Поступово мова й зір відновилися. Уже на госпітальному ліжку, вільний від недавніх солдатських турбот, Іван Білик відчув нестримне бажання тримати в руках грудку м’якої глини, з її допомогою промовляти до людей про Красу Життя! Гончарної глини під руками не було, а тому він почав ліпити фігурки тварин з лікувальної грязі. На солдата-дивака звернули увагу. Привезли йому глину. Іван Архипович пригадував: «Ліпив так ревно, що й ночами сидів над глиною, уже й лікарі просили не перевтомлюватися. Висушені, хоча й невипалені, фігурки баранців, левів, коників подобалися всім». Ранні твори не збереглися, проте час не минув марно.
      1945 року Іван Білик повернувся до Опішного вже сформованим майстром-скульптором. Артіль тоді випускала, головним чином ,посуд і глиняну іграшку. Іван Архипович легко виконував будь-яке творче завдання, але найбільшу втіху отримував від ліплення. Він значно розширив асортимент власних виробів. Уперше в післявоєнному Опішному почав ліпити левів, биків, козлів, коней. З 1972 року почав виготовляти серію високих ваз, на яких, серед рельєфного рослинного декору, вміщував зображення улюблених левів і риб.
      Понад 30 років, від кінця 1950-х років, Іван Білик був постійним учасником майже всіх всеукраїнських, всесоюзних виставок народного мистецтва, багатьох міжнародних. Його мистецтвом захоплювалися мешканці Бельгії, Франції, Італії, Болгарії, Югославії, США, Канади, Венесуели, Польщі та інших країни. При цьому за життя талановитий майстер не мав жодної персональної виставки!
      Іван Білик був членом Національної спілки художників України. За внесок у народномистецьку скарбницю йому було присвоєно почесне звання заслуженого майстра народної творчості України. 1971 року прийшло й міжнародне визнання – на найпрестижнішому в світі Міжнародному бієнале художньої кераміки у Фаенце, в Італії, його твір відзначено Дипломом Лауреата. Наступні десятиліття творчий доробок майстра було пошановано Дипломом Лауреата Першого республіканського симпозіуму гончарства «Традиції і сучасність», Премією імені Данила Щербаківського, і найвищою мистецькою відзнакою Української Держави – Національною премією України імені Тараса Шевченка (1999).
      Тільки геній за допомогою гончарного круга, глини й досконалої майстерності може передати хвилюючі душевні роздуми про Красу навколишнього Світу. На перший погляд, прості роботи мистця несуть у собі прадавню силу гончарства, його безсмертний дух і нестримне прагнення до Гармонії Людської Душі й Природи.
26 листопада 2010 року виповниться 100 років від дня народження Видатного українського Маестро Глини. Україна вшановує ювілей свого преславного сина виставками його творчої спадщини й новими публікаціями в періодиці, автори яких осмислюватимуть феномен мистецького подвигу Івана Білика. У Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному від 30 червня до 30 жовтня в Будинку Кричевського-Лебіщака експонувалася художня виставка «Шлях посвяченого» , влаштована з нагоди 100-літнього ювілею Івана Білика.
      У рамках Національного наукового-видавничого проекту «Гончарна спадщина України ХVІІ–ХХ століть» заплановано видання великого презентаційного альбому «Шевченківські лауреати: Іван Білик».

{jcomments on}
Людмила Пошивайло,
завідувач Аудіовізуальної студії