Oлена ЩЕРБАНЬ
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному,
Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України
Анотація: до наукового обігу введено зразки архітектурно-будівельної кераміки (облицювальні плитки та кахлі), виготовлені в 1913–1916 роках у Опішнянському гончарному навчально-показовому пункті Полтавського губернського земства (1912–1924). Подано їх детальний опис. Зроблено висновок, що їх виготовлено під керівництвом західноукраїнського кераміста Юрка Лебіщака. Вироби атрибутовано. Досліджені плитки та кахлі є яскравим зразком українського модерну.
Ключові слова: архітектурно-будівельна кераміка, облицювальні плитки, кахлі, Юрко Лебіщак, український модерн.
Аннотация: исследуются образцы архитектурно-строительной керамики (облицовочные плитки и кафель) изготовленные в 1913–1916 годах в Опошнянском гончарном учебно-показательном пункте Полтавского губернского земства (1912–1924). Подается их характеристика. Сделано вывод о том, что их было изготовлено под руководством западноукраинского керамиста Юрия Лебищака. Изделия атрибутировано. Исследованные плитки и кафель – яркий образец украинского модерна.
Ключевые слова: архитектурно-строительная керамика, облицовочные плитки, кафель, Юрий Лебищак, украинский модерн.
Annotation: samples of architectural-building ceramics (ceramic tiles and glazed tiles) made in Opishnia ceramics educational model centre under Poltava Gubernia Zemstvo (County) in 1913–1916 are being introduced into scientibic practice for the first time. The article presents detailed description of the earthenware. The author draws a conclusion that it was made under the supervision of Western Ukrainion ceramics artist Yurko Lebishchak. The earthenware was atributed. The rexarched ceramic tiles and glazed tiles are vivid samples of the Ukrainian architectural style.
Key words: architectural-building ceramics, ceramic tiles and glazed tiles, earthenware, Yurko Lebishchak, Ukrainian architectural style.
{phocagallery view=category|categoryid=48|limitcount=17|detail=6|displaydescription=1|displayname=0|displaydetail=0|displaydownload=0}
Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт Полтавського губернського земства (1912–1924) – спеціалізований гончарний навчальний заклад відомий не лише своєю навчальною, але й виробничою діяльністю. Зазначу, що я використовую узагальнюючу назву цього закладу, хоча у документах, опублікованих діячами Полтавського губернського земства він згадується під різними назвами: «гончарний показовий пункт», «гончарна навчальна майстерня губернського земства», «гончарна майстерня». Окрім іншої продукції, в закладі виготовляли архітектурно-будівельну кераміку – облицювальні плитки та кахлі. Дане дослідження присвячено опису саме архітектурно-будівельної кераміки, виготовленої викладачами та працівниками Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912–1924).
На Полтавщині на початку ХХ століття виробництво архітектурно-будівельної кераміки з модернізованими українськими орнаментами було актуальним. Оскільки одним із принципів «українського архітектурного стилю» (національний варіант модерну (1, 28-29)), який розгортався на цій території з 1903 року, було її широке застосування для оздоблення будинків. Найчастіше це були глиняні плитки з орнаментами які базувалися на барокових мотивах.
У 1909 році в Полтаві відбулася зустріч представників Полтавської губернії з російським імператором Миколою ІІ під час урочистостей з нагоди 200-річчя Полтавської битви. В наступному, 1910 році, Полтавським губернським земством було проведено конкурс на побудову меморіальної каплиці в Полтаві на честь цієї зустрічі (2, 325-326). За проектом студента Петербурзького інституту цивільних інженерів, члена Українського архітектурного гуртка І. Кальбуса її було вирішено оздобити облицювальною керамічною плиткою з українськими орнаментами. Спорудження каплиці було завершено в 1914 році, нині вона знаходиться на вулиці Зіньківській. Плитку для її облицювання було виготовлено в Опішному.
У звіті Полтавської губернської земської управи за 1913 рік про діяльність «гончарного показового пункту» записано, що плитку для облицювання каплиці було виготовлено в другій половині 1913 року інструктором пункту «в приміщені гончарної майстерні повітового земства за участі кустарів» (3, 128).
Віднайдені мною унікальні спогади учителя, хормейстера і капельмейстера Опішнянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Тимофія Середи дають підставу конкретизувати хто і як виготовляв цю плитку: «1913-1914–1915 роки я служив у Біліченка Костя Кузьмича. Щоб заробити на придбання справжньої скрипки, я отпросивсь на місяць у хазяїна і пішов працювати в керамзавод. Я добре умів малювати. В ті годи в керамзаводі працювали досвідчені майстри – Сидоренко Андрій з Миргорода і Шумейко, а також австрійці Лебещак і Івашкевич Михаль. Завод виконував замовлення на виготовлення облицовочних плиток для обліцовки стін часовні – пам’ятника, збудованого в Полтаві на честь приїзду імператора Миколая ІІ. На плитках намальовані величезні анголи і різні орнаменти. Готові контури розпису робив головний художник заводу Лебещак, а я з іншими майстрами розфарбовували крила анголів і орнамент. Після обпалювання плиток в горні їх отправляли по призначенню і обліцовували стіни часовні… Попрацювавши місяць у керамзаводі, я заробив карбованців з десять грошей і пішов пішки в Полтаву щоб купити справжню скрипку. Зароблених за місяць коштів вистачило на купівлю скрипки та самоучителя гри на ній» (4).
Підстав сумніватися в цих свідченнях немає. Тимофій Середа на час виготовлення плиток був 18-річним освіченим юнаком (незадовго перед цим закінчив Опішнянське зразкове двохкласне училище Міністерства народної освіти). Мотивів щось вигадувати чи перебільшувати в нього не було. Адже спогади присвячені його діяльності як музиканта, а наведений невеликий епізод – пояснення, як він купив свою першу скрипку. Окрім того, на мою думку, людина, яка не працювала на цьому виробництві, не могла через 55 років так детально його описати.
Проаналізую вищенаведені джерела. Згідно них, не зрозуміло, чи в одному й тому ж приміщенні виготовляли плитку й розташовувався гончарний навчальний заклад. Відомо, що на початку ХХ століття було два приміщення в яких могли виготовляти плитку: дерев’яне приміщення під залізним дахом із двох кімнат, що перебувало «в вєтхості» і «вновь отделанная мастерская, крытая черепицей» (5, 40-42). У звіті за 1914 рік про діяльність «гончарної навчальної майстерні губернського земства» зазначено, що «завдяки віднайденню й вступу на службу земства видатного за своїми знаннями та досвіду інструктора-кераміка Юрія Лебіщака, майстерня відкрита восени 1912 р. вдруге на садибі Зіньківського повітового земства в м.Опішні…» (перший гончарний навчальний заклад Полтавського губернського земства – Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня – діяв впродовж 1894–1899 рр – О.Щ.), в приміщенні, яке перебувало «в вєтхості».
Не маючи можливості приступити до облаштування власного приміщення (побудова якого була дозволена земськими зборами) за відсутністі підходящої садиби, губернська управа до літа 1914 року була вимушена підтримувати старе приміщення ремонтом і обмежити діяльність пункту незначними показовими роботами кустарям, які приходили консультуватися й навчати лише 5 хлопчиків – дітей місцевих гончарів» (6, 97-98). У пункті працювали й згадані в спогадах Тимофія Середи Андрій Сидоренко, Петро Шумейко та Михайло Іванкевич, які спеціально для цього приїхали в Опішне.
Друге приміщення на цій же садибі залишалося в підпорядкуванні Зіньківського повітового земства і епізодично використовувалося як гончарна майстерня. Документи свідчать про те, що до 1907 року в ній було виготовлено близько 30 тисяч теракотових «струганих» плиток для внутрішнього облицювання стін будинку Полтавського губернського земства (нині – Полтавський краєзнавчий музей). Для цього майстерню було обладнано необхідними машинами. Цікавим є факт, що глазурування частини з них (18 тисяч), призначених для оздоблення панелей вестибюля і сіней у зелений та бірюзовий колір, було виконано в Миргородській керамічній художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя. Облицювальну плитку для оздоблення цієї будівлі, а також споруд у Києві виготовляв і відомий опішненський гончар Іван Гладиревський (7, 18-19, 28-29). Отже, плитки для каплиці виготовляли в Опішному не випадково – адже з серпня 1904 року в осередку їх виготовлялася значна кількість.
Виробничий досвід з виготовлення плиток мав і Юрко Лебіщак, адже перед цим він працював на керамічних підприємствах Відня і Львова, очолював майстерню із виготовлення облицювальних плиток у Галичі (8, 339, 363). На мою думку, однією з основних причин запрошення саме Юрка Лебіщака на посаду інструктора Опішнянського гончарного навчально-показового пункту діячами Полтавського губернського земства для організації його діяльності було те, що він на той час був одним з провідних фахівців по виготовленню потрібної їм облицювальної плитки. Цим можна пояснити фразу зі звіту Полтавської Губернської земської Управи за 1913 рік, що в Росії: «повна відсутність … знаючих справу й досвідчених технічних сил» (9, 127).
Зважаючи на наявні джерела, можна зробити висновок, що плитку для облицювання каплиці в Полтаві було виготовлено за безпосередньої участі й під керівництвом інструктора Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства Юрка Лебіщака, майстрами-викладачами закладу та найнятими робітниками – опішнянами в приміщенні, яке не належало пункту. На мою думку, цю плитку можна вважати продукцією Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства.
Облицювальні плитки для каплиці було виготовлено в період другої половини 1913 року. За підрахунками керамолога Анатолія Щербаня, для її облицювання було використано близько восьми тисяч плиток (мал. 1-9). Більшість їх не декоровані, жовтого та світлокоричневого кольорів прямокутної форми (але зустрічаються й квадратні, трикутні, та трапецієподібні менших розмірів). Використано й значну кількість полив’яних плиток, мальованих жовтим, синім, блакитним, зеленим, червоним та білим ангобами. Контури малюнків на них ритовані. Ці плитки розташовано вісьмома горизонтальними смугами. Виокремлюється панно із зображенням квітів у вазах. Ці орнаменти подібні до зображених на будинку Полтавського губернського земства. На трьох фронтонах споруди намальовано сюжетні композиції (мал.1, 8-9). На передньому – Ісуса Христа у сидячому положенні, перед яким на колінах стоять ангели. На бокових – червоного та темно-синього серафимів.
Повертаючись до згаданого мною приміщення Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912–1924), зазначу, що новий будинок для цього гончарного навчального закладу було споруджено згідно звіту в 1915 році (10, 107). Він зберігся донині. В жовтні 2007 року під час проведення ремонтних робіт у цьому будинку, було виявлено ще один вид архітектурно-будівельної кераміки, виготовленої в цьому закладі – плитки для підлоги (мал.10-11). За кольором та особливостями декору вони подібні до тих, які виготовлялися для каплиці, але відрізняються квадратною формою (зі стороною 18,5 см).
Починається композиція на вході однорядковим написом синього кольору на сходинці: «Опошнянскій Гончарный Показ. Пунктъ П.Г.З.» (зберігся незруйнованим) (мал.12). Напис обрамлено прямокутною рамкою синього кольору та кривулькою темно-червоного та жовтого. У публікаціях так заклад називався протягом 1913-1914, 1916 років (11, 127). Але, оскільки будівлю було побудовано і основні оздоблювальні роботи було зроблено в 1915 році (12, 107), на мою думку, цим часом можна датувати й плитки. Тобто, їх виготовлено на 1-2 роки пізніше, ніж попередні. Поряд із фрагментом, що зберігся незруйнованим, знайдено кілька фрагментів зруйнованої підлоги (мал.13-14), за якими можна реконструювати її загальний вигляд.
На мою думку, плитки було викладено одразу за написом в коридорі розміром 230х360 см, від основного входу до дверей навчальної кімнати (мал.15). На цьому місці збереглася цементно-цегляна основа, на якій клалася плитка. Більше у жодній з частин будинку такої основи не збереглося.
По периметру цієї доріжки, на мою думку, було зображено геометрично-рослинний орнамент. Зовні – смугу з червоних та синіх овалів, обмежених синіми та червоною прямими лініями. Всередині – смугу зі стилізованих червоних та синіх квітів. Зважаючи на знахідки фрагментів глиняних плиток без орнаменту, вважаю, що плитки центральної частини доріжки були неорнаментованими.
За підрахунками керамолога Анатолія Щербаня для такої підлоги було використано 264 плитки, з них 138 (52%) – орнаментовані.
Керамічна підлога в приміщенні Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912-1922) імітувала килим, подібний до тих, які використовувалися заможними верствами населення в той час, органічно вписувалася в концепцію українського модерну, в дусі якого було збудовано будинок. Для прикладу наведу відомості про те, що долівки в «чистих» хатах Поділля першої половини ХХ століття оздоблювали подібним чином – їх розділяли на сітку квадратів прямими лініями, а по периметру малювали квітковий орнамент. При цьому застосовувалися червоний, жовтий та синій кольори. Подібне оздоблення хат ще й досі можна побачити в експозиції Музею народної архітектури та побуту НАН України (13).
Схожа до виявленої в будинку Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912-1922) плитка під назвою «метласька» була дуже поширеною у кінці ХІХ – на початку ХХ століття в Галичині. Наприклад, її виготовляли на кількох керамічних підприємствах Львова. Значну кількість зображень підлог, викладених подібними плитками опубліковано мистецтвознавцем Олесем Ногою (14). Окремі елементи оздоблення опішненських плиток перегукуються із зображеними у його монографії. Зокрема, подібні, але простіші орнаменти (великі квіти, прямі широкі лінії обрамлення) нанесено на плитки, виготовлені в кінці ХІХ століття на фірмі «Віллероу і Бох» (Німеччина), та неатрибутовані з львівських підлог кінця ХІХ – початку ХХ століть (15, 121, 198, 380). Разом з тим, зображення перекликається із розташованим на плитках над головним входом до Коломийської гончарної школи, яку закінчив Юрко Лебіщак (мал. 16). Подібна й форма дахів цих закладів (мал.17), не характерна для інших споруд, побудованих на Полтавщині в українському архітектурному стилі (16, 921-924). У мене не виникає сумнівів, щодо того, що будинок Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства було споруджено за активної участі Юрка Лебіщака. Влив галицького інтруктора на його створення, який використав для цього власний життєвий досвід, незаперечний. На думку мистецтвознавців Тетяни Кара-Васильєвої та Зої Чегусової свідомий синтез традиційних рис і стильових напрямів різних етнічних осередків (в даному випадку Опішне-Коломия-Львів) був програмним у формуванні єдиного українського стилю і розглядався як духовне єднання народу (17, 24). Про вплив гончарських традицій Західної України на опішненське гончарство через діяльність Юрка Лебіщака неодноразово зазначалося у наукових працях (18, 241; 19, 78). Але жодних конкретних прикладів дослідники не наводили. Це ще раз підкреслює важливість вищеописаних знахідок.
Варто наголосити, що такий вид продукції, як облицювальні плитки, загалом не був властивий як опішнянському, так і українському народному гончарству загалом. Відомо, що на керамічних підприємствах України в кінці ХІХ – на початку ХХ століття ці вироби виготовляли методом сухого пресування із порошкоподібної маси. Сировиною для їх виготовлення слугували тугоплавкі та жаростійкі сорти глини, головна вимога до яких – великий інтервал спікання. Цим досягалася значна механічна міцність, жаро- та морозостійкість, опір лицьової поверхні плиток до стирання (20, 121). Нині невідомо, яким способом виготовлялися плитки в Опішнянському гончарному навчально-показовому пункті Полтавського губернського земства, але це можна визначити, застосувавши фізико-хімічні методи дослідження. Очевидно лише, що її було відтиснено у формах за допомогою механічних пристроїв. На мою думку, це були пристрої, якими гончарну майстерню Зіньківського повітового земства було обладнано в 1904 році.
Облицювальну плитку виготовляли, окрім згаданого вище Івана Гладиревського й окремі опішненські гончарі, які співпрацювали з Опішненським гончарним навчально-показовим пунктом. Зокрема, в 1997 році під час розкопок у м. Полтава експедицією Центру охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської облдержадміністрації виявлено плитку, підписану «Симеон Горілей Опошне». Вона трапецієподібна (висота 15,8 см., ширина 13 см., товщина 1,05-1,08 см.), відтиснута в формі. Має вигляд стилізованої капітелі, верхня частина якої вкрита ангобом синього кольору, полив’яна (21, 171-172). Її автор – відомий гончар першої третини ХХ століття Семен Сергійович Горілей. На мою думку, плитку виготовлено в 1910-х роках, під впливом діяльності Опішнянського гончарного навчально-показового пункту (1912–1924). Дерев’яні форми для виготовлення подібних облицювальних плиток знайдено на садибі опішненського гончаря Федора Пошивайла, який також почав активно працювати з 1910-х років.
Другу групу архітектурно-будівельної кераміки, виготовленої в Опішненському гончарному навчально-показовому пункті Полтавського губернського земства складають кахлі. Їх вдалося виокремити внаслідок знахідки кахлі (мал.19) з унікальним тавром під час ремонту димоходів вищезгаданого будинку (вона затуляла отвір в одному з них) в жовтні 2007 року. Тавро овальне, обрамлене написом «...чебн. мастер. Опошне». По центру – абревіатура з літер ПГЗ (мал.20). На мою думку, напис розшифровується так: «Учебная мастерская Полтавского губернского земства в Опошне». Так називали заклад з 1915 до 1916 року (22, 107). Тобто зазначену кахлю могли виготовити в цей період. До речі, в 1916 році в штаті майстерні був майстер-кахляр (23, 97).
У фондовій колекції Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному вдалося виявити одну абсолютно ідентичну (мал. 21) та три подібних за формами та розмірами, але відмінних за зображеннями (мал. 22). Фондові працівники їх датували серединою ХХ століття. Ці вироби було знайдено в неодноразово згадуваному мною будинку в 1994 році науковим співробітником Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Миколою Коєкою. Більшість кахлів задимлені всередині, що свідчить про їх використання у печах. На мою думку, вони могли прикрашати печі, які використовувалися для опалення приміщення школи.
Поверхня однієї лицевої кахлі вкрита поливою зеленого кольору (мал.23). На інших зображення поліхромні – розфарбовані червоним, коричневим, зеленим та жовтим ангобами, покриті прозорою поливою. Є лицеві та кутові кахлі. Лицеві їх частини квадратні, розмірами від 19,8 до 21 см. Висота румп 4-4,2 см. Всі вироби мають по два отвори діаметром 0,7 см в румпах. Орнаменти на кахлях подібні – рослинні. Виокремлюються два типи кахоль, виготовлені в різних формах з різним орнаментом.
До першого типу, до якого відношу кахлю з тавром по центру, в колі зображено стилізовану квітку з волютоподібними пагонами, листками та бутоном. По кутах розташовано стилізовані квіти з листям. Орнамент займає всю лицеву поверхню кахлі (мал.20, 21, 23), він подібний до народних орнаментів на кахлях ХІХ століття.
На кахлях другого типу орнаментовано лише кути. Орнамент на них подібний до того, що використовувався для декорування кахлів Полтавщини ХVIII століття – невелика квітка по центру, по боках якої – переплетені пагони (мал. 22).
Зважаючи на наявні дані, можна стверджувати, що виготовлення облицювальної плитки в Опішному припинилося після революції 1917 року, оскільки в будівництві перестав застосовуватися український архітектурний стиль. Кахлі ж виготовлялися до середини ХХ століття.
Підсумовуючи вищесказане зазначу, що працівники Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства зробили внесок у формування українського архітектурного модерну. На початковому етапі їх діяльності в Опішному, виготовлення архітектурно-будівельної кераміки займало провідне місце. Окрім традиційного її виду для народного гончарства – глиняних кахлів, з подібними до народних орнаментами, створювалися вироби фабрично-заводського асортименту – глиняні облицювальні плитки. Провідником у цих виробництвах був завідувач закладу – Юрко Лебіщак. Споруджений за його діяльної участі будинок тривалий час був центром гончарського життя Опішного. Він зберігся дося, як і каплиця, оздоблена виготовленими під його керівництвом глиняними плитками.
Вперше введені до наукового обігу точно атрибутовані глиняні вироби значно розширюють уявлення про діяльність Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912–1924) і можуть бути основою для датування подібних виробів з музейних колекцій.
Література
1. Клименко О.О. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Київ, 1995. – Рукопис – // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од.зб. 36. – 254 Арк.
2. Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В.Кудрицького). – К.: УЕ, 1992. – 1024 с.: іл.
3. Гончарный показательный пункт // Отчет Полтавской Губернской Земской Управы за 1913 год. – Полтава: электр. Тип.-Лит. И.Л.Фришберга, 1914. – Вып.1. – С.127-128.
4. Зошит: Музика, співи, театр. Опішня. 1900-1968. // Архів Опішнянської школи-ліцею І-ІІІ ступенів. – Од. Зб. 264. – Арк.89.
5. О передаче Опошнянской гончарной мастерской Зеньковскому земству // Журналы Полтавського чрезвычайного Губернського земского собрания 1903 г. – Полтава: Электр. Типо-литография торгового дома И.Л. Фришберг, 1903. – 131 + 5 с
6. Гончарная учебная мастерская в Опошне // Отчет Полтавской Губернской Земской Управи за 1915 год. – Полтава: Типо-Литография И.Л. Фришберга, 1916. – Вип.1. – С.107-108.
7. Пошивайло О. З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ-ХХ століть. – Опішня: видання музею гончарства в Опішні, 1989. – 63 с.
8. Нога Олесь. Українська художньо-промислова кераміка Галичини (1840-1940). – Львів: НВФ «Українські технології», 2001. – 392 с.
9. Гончарный показательный пункт // Отчет Полтавской Губернской Земской Управы за 1913 год. – Полтава: электр. Тип.-Лит. И.Л.Фришберга, 1914. – Вып.1. – С.127-128.
10. Гончарная учебная мастерская губернского земства // Отчет Полтавской Губернской Земской Управи за 1914 год. – Полтава: Типо-Литография И.Л. Фришберга, 1915. – Вип.1. – С.97-98.
11. Гончарный показательный пункт // Отчет Полтавской Губернской Земской Управы за 1913 год. – Полтава: электр. Тип.-Лит. И.Л.Фришберга, 1914. – Вып.1. – С.127-128.
12. Гончарная учебная мастерская губернского земства // Отчет Полтавской Губернской Земской Управи за 1914 год. – Полтава: Типо-Литография И.Л. Фришберга, 1915. – Вип.1. – С.97-98.
13. Зозуля Ніна. Настінні розписи Поділля в експозиції МАП НАН України // Виступ на науковій конференції «Народне мистецтво як цілісна система світобачення етносу». – К: ІМФЕ ім. Максима Рильського НАН України, 2007.
14. Нога Олесь. Українська художньо-промислова кераміка Галичини (1840–1940). – Львів: НВФ «Українські технології», 2001. – 392 с.
15. Там само.
16. Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В.Кудрицького). – К.: УЕ, 1992. – 1024 с.: іл.
17. Кара-Васильєва Тетяна, Чегусова Зоя. Декоративне мистецтво України ХХ століття. У пошуках «великого стилю». – К.: «Либідь», 2005. – 280 с.
18. Нога Олесь. Українська художньо-промислова кераміка Галичини (1840-1940). – Львів: НВФ «Українські технології», 2001. – 392 с.
19. Нога Олесь, Шмагало Ростислав. Кераміка Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті міжнародних зв’язків. Контакти і взаємовпливи. – Львів: Логос, 1994. – 121 с.
20. Нога Олесь. Українська художньо-промислова кераміка Галичини (1840-1940). – Львів: НВФ «Українські технології», 2001. – 392 с.
21. Ханко О.В., Коваленко О.В. Керамічна плитка Симона Горілея // Археологічний літопис Лівобережної України. – 1998. – №1-2. – С.171-172.
22. Щербань О.В. Історія діяльності Опішненського гончарного навчально-показового пункту (1912–1924) // Духовна культура як домінанта українського життєтворення: Зб. Матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К.: ДАКККіМ, 2005. – Ч.ІІ. – 344 с. – С.316-322.
23. Отчет Полтавской губернской земской управы за 1916 год. – Полтава: Типо-Литография И.Л. Фришберга, 1918. – С.97.
24. Пошивайло Олесь. Опішне кінця 1940-х – початтку 1950-х років // Український керамогічний журнал. – 2002. – №3. – С.43-54. {jcomments on}