3 СЕРПНЯ заслуженому майстру народної творчості України, члену Національних Спілок майстрів народного мистецтва та художників України, лауреату Всеукраїнської премії імені Данила Щербаківського, Державної премії імені Тараса Шевченка, почесному громадянину Зіньківщини ОМЕЛЯНЕНКУ ВАСИЛЮ ОНУФРІЙОВИЧУ виповнилося 89 років.
Гончарівка – один із кутків Опішного, який став «колискою» не однієї родини потомственних гончарів: Багріїв, Бережних, Гладиревських, Горілеїв, М’якоступів, Оначків, Острянинів, Пошивайлів, Хлонів та багатьох інших. Гончарі поселилися тут давно, бо ця місцевість має багато переваг для заняття ремеслом, зокрема близькість до глинищ, зручність для влаштування горнів. Сама тамтешня атмосфера надихає на творчість. Як згадують старожили: «Було, палять горни, дим стелеться по ярах, та співають, що аж луна йде…».
Тут, на Гончарівці, на початку 1920-х років, поселилася сім’я Омеляненків: Онуфрій Тихонович та Палажка Опанасівна. Були вони вже не юні (Палажка мала сина від першого шлюбу) й жили, як більшість селян у ті часи, дуже скромно. Не маючи своєї хати, кілька десятків років вони тулилися по квартирах. У 1925 році у Палажки й Онуфрія народився син Василь, а у 1930 – Петро. Їм судилося стати відомими завдяки гончарству.
Проте спочатку було дитинство, щоправда не таке безтурботне як у нинішніх хлопчаків, все ж і для розваг час знаходився. Якось 9-річний Василь забрів на подвір’я місцевого гончаря Олександра Багрія й побачив у повітці на столику рядами виставлені, щойно зліплені, глиняні свистунці. Боячись заходити до чужого двору, хлопець розглядав «півників» здалеку, а прийшовши додому, разом із братом вирішив й собі спробувати наліпити таких. Де тоді взяли глину не пам’ятає, бо на Гончарівці вона була кругом. Брати так захопилися, що за кілька днів навчилися ліпити непоганих «півників». Одна біда, що вони не свистіли, та й були якісь важкі. Довго вправлялися хлопці, аж поки одна жінка не показала як правильно ліпити пустотілі іграшки й проколювати їх, щоб отримати звук. Тоді справа пішла бадьоріше. Василь з Петром призвичаїлися робити не тільки «півників», а й «рибок», «качечок», «собачок». Змагалися хто краще і більше зробить, чи зможуть справитися з роботою із заплющеними очима. До такої міри полюбили це заняття, що не відрізняли розвагу від роботи. Так тривало кілька років. Мати приносила із промартілі «Художній керамік», яка діяла тоді в Опішному, глину й ангоби, а хлопці, граючись, ліпили різноманітні свистунці й здавали назад в артіль за певну плату. У 1944 році брати побудували власне перше невеличке горно для випалювання іграшок. Й надалі, переселяючись із батьками з квартири на квартиру, влаштовували горни у кожному з дворів.
У 1945 помер Онуфрій Тихонович, а Палажка Опанасівна із молодшими синами (старший Олексій загинув на війні ще 1942 року) продовжувала жити по квартирах. У тяжкі довоєнні, воєнні і повоєнні роки осиротіла сім’я пережила завдяки тому, що Василь і Петро збували глиняну іграшку. 1948 рік прикметний для братів Омеляненків тим, що вони навчилися гончарювати, знову ж таки самотужки, спостерігаючи за роботою гончаря Максима Острянина у якого на той час квартирували. Тільки Максим виїжджав з виробами на базар, хлопці вправлялися на його гончарному крузі. 1949 року мати нарешті отримала частину землі під забудову на Гончарівці, а брати, яким було вже 20 і 25 років, побудували невеличку хату, й нарешті зажили незалежно.
У той час дуже багато опішнян, працювали в гончарних артілях, хто в «Червоному гончарі», а хто у «Художньому кераміку». Сюди, один за одним, пішли працювати й Василь з Петром.
Значну частину свого життя брати провели на «Художньому кераміку». Тут познайомилися із майбутніми дружинами, обзавелися друзями. Василь одружився з Марією Багрій, малювальницею, майстринею глиняної іграшки двоюрідною сестрою того самого гончаря, у якого колись у дитинстві, живучи на Гончарівці, побачив глиняних півників-свистунців. Петро взяв за дружину Софію Бурцайло, що теж працювала у гончарному виробництві.
Тут, на заводі, брати виросли і як творчі майстри, з кожним роком розвиваючи свої таланти. Не полишили вони займатися гончарством й після виходу на заслужений відпочинок. Менший, Петро, досяг успіхів ще й у живописі, його картини прикрашають не одну опішнянську оселю. У от у гончарстві надзвичайних успіхів досяг старший із братів – Василь. Нині він заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії імені Данила Щербаківського, член Національних Спілок майстрів народного мистецтва та художників України. А у 1999 році разом з ще двома опішнянськими гончарями удостоєний високої нагороди, Державної премії імені Тараса Шевченка. 2007 майстру присвоєно звання почесного громадянина Зіньківщини.
Більше 75 років, працюючи з глиною, Василь Омеляненко так зріднився з нею, що не уявляє собі життя без заняття творчістю: «Як до глини пристану щось робити, так мені наче відпочинок якийсь. Я ото дивуюсь, як люди кажуть, що нічим зайнятися. То я оце пів дня як посиджу без роботи, так і заморюся. Тільки сів до глини, тоді в мене думки потекли – тихо, добре мені. І ти, наче, з тим виробом як живеш, наче як розмовляєш подумки і думаєш де його доля, чи сподобається він людям?»
Та не багаточисельні досягнення й нагороди нині «гріють душу» майстру. Він пишається тим, що його майстерність не зникне безслідно. Багато учнів мав і має Василь Онуфрійович. З різних куточків не тільки України, а й зарубіжних країн до нього приїздять люди, які прагнуть навчитися роботі з глиною. Вони несуть із собою у світи не тільки вироби, зроблені вмілими руками майстра, а й неоціненні уроки майстерності. Тішить Василя Онуфрійовича й те, що мистецтво гончаротворення, все те, що уміє і знає, він може передати у спадок членам своєї родини. Зроблені майстром вироби розмальовує донька Наталка, потроху малює й онука Тетяна. Найголовніша надія майстра, доньчин зять – Віталій, який, здобуваючи від нинішнього старійшини роду ази гончарської науки, уже доволі вправно гончарює, ліпить іграшку, декоративну скульптуру. А отже не обривається творча ниточка сімейного ремесла, є у майстра надія, що здобуті багаторічною працею знання не зникнуть безвісти.
Вироби Василя Онуфрійовича Омеляненка зрозумілі й близькі для людей різного віку, соціального стану, статі, національності. Надзвичайно широка й географія їх поширення. За десятки творчих літ величезна кількість омеляненкових «левиків», «баранчиків», «коників», «баринь», «козаків» перетнули найвіддаленіші кордони світу. Багато їх не тільки у музейних колекціях, а й у приватних збірках. Окрім того, майстер має ще чимало творчих планів і сподівається втілити їх у життя. Дай Боже! Хай твориться і здоровиться!{jcomments on}
Старший науковий співробітник
Відділу етнографії гончарства,
Людмила Метка
|
|
|
|
|
|
|
|
|