Гончар Іван Сердюк за гончарним кругом в майстерні артілі «Художній керамік». Опішне, Полтавщина. 1930-ті. Приватний архів Володимира Марехи; копія – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.
2008 року Національний музей-заповідник українського гончарства започаткував проект «Гончарство Опішного в іменах його майстрів». У його рамках науковці Музею-Заповідника й Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України постійно проводять керамологічні експедиції, які мають на метіформування інформаційного банку даних про гончарство. Матеріали (фото, документи, аудіо- та відеозаписи інтерв’ю з майстрами та членами їхніх родин), здобуті під час експедиційних досліджень, ляжуть в основу «Словника гончарів Опішного».
Нещодавно до Музею-Заповідника потрапило старе фото одного із опішнянських гончарів. Здавалося, що тут особливого? В Національному архіві Українського гончарства зберігається велика кількість світлин – портретів гончарів. Проте розповідь власників знімку розкрила його надзвичайну унікальність.
Як виявилося, на фото зафіксовано Івана Сергійовича Сердюка – опішнянського гончаря із родини Сердюків, де гончарним промислом були зайняті батько Сергій Федорович і три його сини: Петро, Василь та Іван. Найстарший Василь народився 1904 року, Іван, середульший, – 1909, а наймолодший, Петро, – 1912.
Мешкали Сердюки в Опішному, на кутках«Прогоня»,«Птухівка»і «Яремівка». Сини, як і годилося в гончарній родині, вивчилися майстерності гончарювання в батька. Наймолодший Петро навіть навчався в Опішнянській керамічній профтехшколі, яку, найімовірніше, закінчив 1931 року.
З початку 1930-х років гончарне виробництво Опішного зосередилося в артілях «Художній керамік» (заснована наприкінці 1929 року) та «Червоний гончар» (заснована 1932 року). В «Художній керамік» пішли працювати й Сердюки, однак і вдома вони не полишали справу, адже потрібно було утримувати сім’ї.
Під час німецько-радянської війни всіх трьох братів було мобілізовано на фронт, щоправда середній, Іван, пішов до армії ще 1939 року. Він пропав безвісти, а на місцевому «птухівському» кладовищі поряд з батьками Сергієм і Оленою члени родини облаштували його могилу й поставили хрест з фотографією, де зазначено, що Іван Сердюк загинув 1943 року. Петро й Василь повернулися з війни інвалідами – Василь уже не міг гончарювати, бо втратив кілька пальців на правій руці, а Петро трудився у власній майстерні до останку, до 1972 року.
Унікальність фото Івана Сердюка в тому, що воно одне з небагатьох, де зафіксовано опішнянського гончаря за гончарним кругом під час роботи в артілі «Художній керамік», та ще й на фоні полиць з глиняними виробами. Цікаво й те, що фотознімок зроблено не пізніше 1939 року, тобто в перше десятиріччя діяльності артілі. Декілька групових фото працівників закладу 1930-х років зберігаються в Національному архіві українського гончарства. Окремих гончарів, напевне, фотографували в той час рідко, адже майстер за кругом не являв собою щось дивне, що неодмінно потрібно було зафіксувати.
Іван Сердюк, за словами його рідних, був не тільки вправним майстром, а й надзвичайно активним працівником артілі. Там він організував художню самодіяльність, сам грав на різноманітних струнних інструментах. Можливо, саме тому він виокремлювався з-поміж інших працівників артілі, тому нам і випала щаслива нагода споглядати його на світлині. Але в тому, що фото збереглося, велика заслуга його рідних – доньки Марії й онука Володимира Марех.
Доньки Сердюків – Василя, Антоніна Хлонь, і Петра, Марія Золотаренко, також пов’язали свої долі з гончарством. Вони працювали малювальницями в заводі «Художній керамік». А ще надзвичайно цікаво, що сім’я Сердюків, що загалом не є унікальним для такого значного осередку гончарства, як Опішне, поріднена з численними родинами тутешніх гончарів: Кандзюбами, Сивашами, Визірами, Остапенками, Хлонями, М’якоступами.
Сім’я гончаря Василя Сердюка. Опішне, Полтавщина. Друга половина 1940-х. Приватний архів Володимира Марехи; копія – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.
Сім’я гончаря Петра Сердюка (зліва направо, сидять): дружина Христина Яківна, син Григорій, Петро Сердюк, (стоять): донька Марія і син Іван. Опішне, Полтавщина. 1955–1956. Приватний архів Марії Золотаренко; копія – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.{jcomments on}
Метка Людмила,
старший науковий співробітник
Відділу етнографії гончарства
|
|
|
|
|
|
|
|
|