Леонід Сморж надзвичайно любив осінь.У його ліричних віршах вона постає то яскраво-феєричною у вальсі листопаду, то суворо-похмурою в мареві свинцевого туману й сірого дощу. Читаючи ці поетичні рядки, мимоволі відчуваєш, як тебе огортає сум. Осінь-життя, як і осінь року, приносить свої плоди. Леоніду Сморжу вона принесла щедрі дари. У науковій діяльності  він досяг вершин: захистив докторську дисертацію, написав вісім книг; його колекція опішнянської кераміки стала найбільшою і найбагатшою в Україні. Ще з юних літ він був першим у бою і в спорті, звик наполегливо працювати й не відступати перед труднощами. Та найголовніше те, що за все своє життя Леонід Опанасович жодного разу не покривив душею. На схилі літ поетові було чим пишатися.

 І все ж у його віршах осінь – сумна пора, можливо, тому що вслід за нею йде зима-старість, а, можливо, тому що не збулося в його житті те, про що мріялося.{jcomments on}

   У Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа понад півтори тисячі експонатів, та кожна річ унікальна, кожна має свою історію. Вивчаючи архіви, працюючи в польових експедиціях, іноді так захоплюєшся, що потрапляєш у іншу реальність, переживаєш болі й турботи творців безсмертної краси, які давно відійшли у вічність.
   У музеї на почесному місці, під образами, серед ваз стоїть незвичайний експонат – зелений мальований чайник, хоча дехто з науковців з упевненістю міг би сказати, що це зовсім не чайник, а глечик-носатка, бо, власне, має він форму глечика. Напис під ручкою на цій посудині засвідчує авторство: «Іван Олійник. 1957 р.»
   З усього видно, що майстром Іван Олійник був талановитим, але чому нащадкам про нього нічого невідомо? Загадковий експонат не давав мені спокою. І кожного разу, коли я біля нього зупинялася, тихенько, але вперто шепотів: « Ну ж бо спробуй дізнайся, як я на світ Божий з‘явився». Пошуки джерел інформації продовжувались досить тривалий час, поки, врешті-решт, від однієї жінки я почула коротку фразу: «Іван Олійник мій рідний брат».{jcomments on}

   Майстер-класом Ніни Дубинки в Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа розпочинався ІV ТИЖДЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ГОНЧАРНОГО ЗДВИЖЕННЯ В ОПІШНОМУ «ЗДВИГ-2012». З раннього ранку й до пізнього вечора Ніна Дмитрівна навчала юних керамістів з Полтави, Зінькова, Семенівки та Опішного ліпити дитячі глиняні іграшки, а ще відкривала секрети, як дати голос свистунцеві, зробити красивий декор та ще багато інших. Майстриня працювала з двома групами дітлахів різного віку. І малюки, й підлітки трудилися з однаковим завзяттям.
   Більше місяця минуло після цієї події, та вже кілька разів поспіль діти, що брали участь у майстер-класі, приводили до музею-садиби своїх батьків, братиків і сестричок .
Хочеться сподіватися, що, одного разу взявши до рук глину, вони шукатимуть можливість знову долучитися до таємниць правічного гончарного ремесла. А інакше й неможливо. Адже побачивши плоди своєї праці, відчуваєш успіх.{jcomments on}

   Наприкінці червня гончарська столиця України гостинно зустрічала учасників культурно-мистецької акції ІV ТИЖДЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ГОНЧАРНОГО ЗДВИЖЕННЯ В ОПІШНОМУ «ЗДВИГ-2012».

   У Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа впродовж ТИЖНЯ також проходили цікаві зустрічі, майстер-класи, конкурси та дитячі розваги.

   Першими в Міські Млини приїхали студенти Е-літньої Академії Гончарства. Енергійні й життєрадісні, вони відразу нам сподобалися. Оглянувши експозицію, гості зробили масу цікавих знімків, а потім, сидячи під «філософським деревом» (так ми називаємо улюблений горіх Леоніда Опанасовича), із задоволенням розповідали нам про свої захоплення.{jcomments on}

«Найчарівніший куточок на Землі…» Міські Млини у світлинах та переказах» – так називався вечір-подорож у минуле, що проходив у Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа 27 червня 2012 року. До музею-садиби завітали вихованці Полтавського обласного дитячо-юнацького оздоровчого табору «Еколог».
    Переглянувши фільми «ОПІШНЕ – ГОНЧАРСЬКА МЕККА УКРАЇНИ» та «ЛЕОНІД СМОРЖ», зняті студією «Відродження» Національного музею-заповідника українського гончарства, юні краєзнавці оглянули експозицію музею-садиби. Розповідь екскурсовода доповнювали унікальні світлини, зібрані науковими співробітниками впродовж трьох років та перекази місцевих жителів, записані під час польових експедицій. Побачили діти й копії карт XVII століття французького інженера Гійома Лавассера де Боплана, на яких помічено містечко Опочинське (Опішне) та Опочинський перевоз, де пізніше з‘явилася слобода Міські Млини.{jcomments on}

  Вона малювала квіти на вазах, глеках, тарілях… ЇЇ творіння – то яскраве неповторне диво, яке могли народити тільки її уява, її руки, її Душа. Якби ж то можна було долю свою отак намалювати, певно була б чи не найкраща…
   «Уособлення доброти і порядності, безкорисливості і безпосередності, кращих рис української жіночності, спадкоємиця і послідовниця найдосконалішого в опішненському гончарстві, Параска Біляк органічно втілювала це у своїй творчості: її вироби немовби випромінюють лагідну доброту й чистоту, невимушеність і свободу, викликаючи при їх сприйнятті світле почуття піднесеності і гармонії», – писав про твори своєї землячки, малювальниці Параски Петрівни Біляк доктор філософських наук, колекціонер опішненської кераміки Леонід Опанасович Сморж. В колекції, яку він збирав півстоліття, а потім передав Національному музею-заповіднику українського гончарства, чи не найбільше творів мистецтва, розмальованих Явдохою Пошивайло та Параскою Біляк. До обох жінок у вченого було особливе ставлення. Леонід Опанасович цінував не тільки їхній талант, а й високі моральні якості.
   Параска Петрівна Біляк народилася 10 жовтня 1914 року в Міських Млинах, що на Полтавщині, в родині Петра та Явдохи Біляків. Тато, гончар-мисочник, що перейняв тонкощі свого ремесла від батька Василя та діда Артема Яценка, був славним майстром. До 1933 року працював удома, сам возив свій товар на продаж. На той час у майстерності йому було з ким змагатися. Поряд, на Левадах, мешкав брат Павло, неподалік – Мефодій Сердюченко, а на Горі в Міських Млинах гончарів було й не перелічити: Гайдари, Шульженки, Федоші, Китриші, Шипили, Бордуни, Багрії, М‘якоступи, Рябоконі. Кожен мав свої секрети. Кожен намагався зробити краще за інших. Глину для мисок копали біля підніжжя Млинянської гори, а кольорову для мальовки шукали скрізь: у лісі за Ярами (село неподалік Опішного та Міських Млинів) – червону й жовту, далі біля джерела – зелену та блакитну. Тепер годі й знайти ті місця. Під час голодомору були знищені цілі династії гончарів,з ними канули в лету і їхні таємниці. Петро Біляк, його дружина Явдоха і дві доньки в 1933-му вижили. «Тато пішов працювати в гончарську артіль. Дома теж трохи робили миски. Батько вчив мене глиняні вироби розмальовувати. Пам’ятаю, як ми їздили ярмаркувати до Полтави. Як же там тільки цікаво було! Скільки людей, скільки краму, скільки розваг, а солодощі які! Давно вже того нема. Були й в Опішному великі ярмарки. Одного разу ми спродалися і ходили з мамою та сестричкою між рядами торговців, робили різні покупки та й зустріли дивного діда. Його називали «планетник», мав він стару-престару книгу і міг прочитати по ній долю будь-якої людини. Сказав він мамі, що вік мій довгий, а сестричка навесні заміж вийде. Ми тоді подивувались – як же так, вона ж зовсім ще мала. А потім, як час прийшов, усе зрозуміли. Через півроку вона втопилася в річці. Хата наша стояла так само, як і зараз, на самому березі Ворскли… Отак я в батьків лишилася одна. А як їх не стало – і в цілому світі сама. З 1936 року пішла за батьком у «Художній керамік», так спочатку в Опішному артіль називалася, а потім і завод. Там і пройшло все моє життя. Були на заводі в мене і найкращі подруги: Шура Селюченко, Мотря Назарчук, Зіна Линник, Наталя Оначко. Найбільше з Шурою дружила. Домовлялися і вік разом доживати. Та не вийшло, пережила я її… Тепер сама, як билина, якби не сусіди, то ні до кого й обізватись. Буває сусідський хлопчик Павлик прибіжить, олівці й папір принесе. Ще з порогу гукає: «Бабусю, будемо малювати!» А я вже нічого не бачу», – розповідала мені наприкінці 1980-их Параска Петрівна Біляк.
   Леонід Сморж був не просто вченим, збирачем кераміки, земляком Параски Петрівни, а ще й надзвичайно чуйною людиною. Він пам‘ятав, що найкращі ліки – то душевне тепло та увага. Одного разу, відвідавши Параску Біляк удома хвору та немічну, Леонід Опанасович запропонував влаштувати їй зустріч з Мотроною Назарчук, яку діти привезли на кілька днів до Опішного. «Та що ти, Льоню, хіба я можу, я ж насилу ось у веранду виходжу. Ноги зовсім не слухаються», – говорила тоді стара жінка. «А ми моєю машиною поїдемо»,– не приймав ніяких заперечень учений. І вони таки поїхали. Обидві майстрині були раді зустрічі. Вони говорили і не могли наговоритися… Це була їх остання в житті зустріч.
    З того часу минуло вже більше двадцяти років. Встигло народитися і вирости ціле покоління. Оглядаючи твори мистецтва в експозиції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки     Леоніда Сморжа в Міських Млинах, молоді художники безпомилково впізнають на виробах мальовку неперевершеної майстрині Параски Біляк. А мені згадуються слова людини, яка зібрала одну з найбільших і найкращих приватних колекцій опішненської кераміки Леоніда Сморжа: «Вічними є тільки добрі справи і добре ім‘я, а в мистецтві – краса, яка найдовше тримається в кераміці, бо лише кераміка з-поміж усіх видів мистецтва не підвладна часу і руйнації».{jcomments on}

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа

Перепелиця Варвара Федорівна. Міські Млини, Полтавщина. Вересень 2011. Фото Вікторії Зубань. Національний архів українського гончарства, Національний музей-заповідник українського гончарства.	Чиновники Полтавського губернського земства. (Зліва) Дейнека Яків Омелянович. Полтава. 1911. Фото Йосипа Хмелевського. Приватний архів Варвари Перепелиці

Старі пожовклі фотографії… Вони іноді заворожують, приковують погляд. Дивуєшся сам, що ж тебе так хвилює: чи намагання проникнути в іншу реальність, чи бажання зрозуміти, де ж там, в лабіринтах Часу, загубилося і твоє власне коріння.
   Йосип Целестіанович Хмелевський (1849–1924) був чи не одним із найталановитіших фотохудожників своєї епохи. 1875 року він відкрив у Полтаві свою майстерню. Учасник багатьох вітчизняних та міжнародних фотовиставок, автор серії поштових листівок «Типи Малоросії» та «Краєвиди Полтавщини», видавець і автор фотоальбомів «Гоголь на родине», «Земский дом в Полтаве», на своїх світлинах зажди вмів передати дух свого часу, зобразити обличчя свого покоління. В його майстерні по вулиці Олександрівській, 4 фотографувалися Володимир Короленко, Панас Мирний, Григорій Мясоєдов, Микола Скліфасовський та інші. 1903 року, коли до Полтави на відкриття пам’ятника Івану Котляревському з’їхалися Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Старицький та інші, Йосипу Целестіоновичу вдалося зробити кілька унікальних групових фото.
Але мова, власне, піде не про ці світлини, і не про інші відомі широкому загалу фотографії. Іноді унікальні реліквії по 100 років чекають свого часу в родинних альбомах. Сто років – цілий вік, залізний ХХ вік людей з металевими серцями: війни, революції, голодомори, ядерні катастрофи… Як може прожити сто років світлина – шматочок паперу? Воістину її може зберегти тільки диво, або любов, адже вона вічна.
   Отже, світлина зроблена 1911 року в майстерні Йосипа Целестіоновича Хмелевського. На фоні весняного парку зображені два чиновника Полтавського губернського земства. Зі зворотного боку напис чорнилом: «Яков Емельянович Дейнека (ниже ростом)»
«Яків Омелянович Дейнека – мій дідусь, походить із козацького роду, – розповідає власниця родинного фотоальбому, де зберігаються унікальні світлини, Варвара Федорівна Перепелиця. – Він народився в містечку Опішне Полтавської губернії. Виростав на гончарному кутку Липівці. Рано залишився сиротою. Взяли його за сина добрі люди, навчили грамоти. Мав він дуже красивий почерк. Ось тільки працювати доводилось сторожем у Опішнянській земській керамічній майстерні. Та одного разу приїхав до Опішного чиновник з Полтави. Примітив він молодого сторожа. Впадала в очі його освіченість і красивий каліграфічний почерк. Минуло зовсім небагато часу і Якова Дейнеку запросили на службу писарем до Полтавського губернського земства.
   Як став Яків Омелянович в земській управі працювати, начальник йому й каже: «Дадуть тобі жалування й квартиру, а одяг піди зараз же на базарі купи - негоже чиновнику в селянській свиті ходити!» Пішов тоді дідусь на базар. Поки пальто міряв, свитку вкрали. Пальто, правда, придбав гарне, добротне. Давай тоді взуття вибирати. Знайшов, заплатив гроші й пішов собі щасливий та веселий. Свитку, правда, шкода, та вже нічого. Прямує бульваром, а назустріч йому дві дамочки. Тільки його минули, чує, а вони між собою говорять: «Молодой, красивый. Пальто модное. Почему только в дамських калошах щеголяет?» Панянки пішли, сміючись, а Яків Омелянович гайда назад – взуття на чоловіче міняти. Таким кумедним випадком розпочиналася його служба в земстві. З часом мій дідусь звик, освоївся на новому місті, та коріння свого не забував. Родину до Полтави не перевозив. Памятав, що своя земля, то свій хліб. В Опішному мав власний будинок. Господарство вела дружина. Додому на вихідні приходив пішки…»
Власне 45 кілометрів до Опішного не така вже й велика відстань, а якщо ще й назад до Полтави, то й усі 90. Мабуть, дуже кохав Яків Омелянович свою дружину Уляну, якщо кожного разу долав таку відстань. А ще понад усе любив своїх дітей. Мріяв про найкращу освіту для них. Заощаджував кожну копійку на їхнє навчання. Минув час, і всі семеро виправдали батьківські сподівання. Кирило, Антон та Іван вибрали медицину. Іван Якович Дейнека був заслуженим професором медицини, довгий час займав посаду ректора Вінницького, потім Одеського медичних інститутів. Леонід та Василь отримали інженерно-технічну освіту. Доньки вчилися в мами народним ремеслам. Анастасія стала прекрасною кравчинею, а Параска – ткалею.
    У родинному альбомі Варвари Федорівни Перепелиці зберігається також фото її матері – Параски Яківни Перепелиці (Дейнеки). З портрета посміхається круглолиця симпатична дівчина в білій батистовій блузі та довгій темній спідниці. «Мама ткала килими. І такі красиві на них були квіти, що хіба уві сні можуть тепер приснитися, – говорить Варвара Федорівна й перегортає наступну сторінку. – А ось тато – Федір Тимофійович Перепелиця».
На світлині, зробленій у фотомайстерні пана Ходукіна, що відкрилась у Харкові по вулиці Петинській 1912 року, два бравих офіцери царської армії з Георгієвськими хрестами на грудях. Справа – Федір Перепелиця.
    «Тато мій народився в Міських Млинах, неподалік Опішного, а дідусь Тимофій родом з сусіднього села Лихачівка. Як той залишився сиротою, його за дитину взяв ветеринар, що мешкав у Млинах. Названий батько передав у спадок синові свій будинок і землю. Дідусь Тимофій разом із бабусею Уляною виховали чотирьох дітей: Андроніка, Федора, Ганну, Пріську.
    З початком Першої світової війни Федора призвали в царську армію. Йшов на фронт рядовим, а повернувся офіцером, повним Георгієвським кавалером. Прийшла радянська влада – нагороди забрали, а тата побили. Не зламався Федір Якович, умів трудитися і ніяких труднощів не боявся. Зрозумів, що треба починати нове життя. Тато і мама вступили до колгоспу. Передали в колективну власність усе, що мали: плуги, борони, сіялку, віялку, а окрім того, ще сім десятин землі, три гектари лугу, півгектара лісу. В селі нашу родину поважали і батька обрали бригадиром.
     Своїх дітей Федір Тимофійович та Параска Яківна також хотіли бачити освіченими. Іван Федорович став хірургом, доцентом медицини, а я все життя пропрацювала в Полтаві лікарем-гінекологом», – продовжує свою оповідь Варвара Федорівна.
     Жінці вже минуло 86 років. У рідному селі Міські Млини, що на Полтавщині, її знають і дуже поважають. Кожного літа з дітьми та онуками, до речі також лікарями, вона приїздить у батьківський будинок, щоб відпочити та набратися сил на приворсклянських пагорбах. Неповторна атмосфера рідного дому, всі речі, що оточували її ще в дитинстві, і старий дідівський сад повертають у далекі роки молодості. Старезні яблуні та груші за хатою чимось дуже схожі на свою господиню. Може, тим, що так міцно тримаються за цю потріскану від спеки землю, а, може, тим, що бережуть у своїй пам’яті все, що діялось у давні часи тут, на цій землі, під цим безмежним небом.
    Тримаєш у руках старі світлини, слухаєш оповідачку і мимоволі думаєш: «А чи пам’ятатимуть ось так про нас аж через сотню літ? Чи заслужили таку любов і шану своїх нащадків?»{jcomments on}

Параска Перепелиця (Дейнека). Опішне, Полтавщина. Початок ХХ століття. Автор фото невідомий. Приватний архів Варвари Перепелиці	Офіцери царської армії. (Справа) Перепелиця Федір Якович. Харків. Початок ХХ століття. Автор фото Іван Ходукін. Приватний архів Варвари Перепелиці

Вікторія Зубань,

завідувач Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера опішненської кераміки

Леоніда Сморжа

    Вчений і колекціонер опішненської кераміки Леонід Сморж завжди цінував влучне слово та жарт. Він міг годинами сидіти в гончарному цеху для того, щоб просто записати кілька діалогів. Леоніду Опанасовичу подобалось, як між собою спілкуються майстри. Опішненські гончарі були неперевершеними жартівниками. Послухаєш їхні байки та бувальщини, то вже вигадувати нічого не треба. Ці діалоги без змін він пізніше помістив у своїй книзі «Спогади про незабутнє і незабутніх». Іноді, по його прикладу, я теж записувала смішні історії, які доводилось чути від інших. Тож напередодні першого квітня хочеться й з вами поділитись…
    Про цей випадок розповідала мені колись бабуся Мотронка, точніше Мотрона Касянівна. Жила вона в Міських Млинах на нашому кутку, що звався Олійниківкою. Знала силу-силенну різних історій сумних і веселих, багато бачила на своєму віку й була дуже мудрою людиною, вміла в горі розрадити й добру пораду дати. Отже…

Земля допомагає нам
зрозуміти самих себе,
як не може допомогти
жодна з книг …

Антуан де Сент Екзюпері

Будинок банкіра Григорія Рубінштейна. Міські Млини, Полтавщина. Кінець 1930-х років.Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Національний архів українського гончарства