1 липня Меморіальному музею-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа виповнився один рік. За цей короткий відрізок часу тут побувало близько семисот екскурсій. У «Книзі відгуків» з’явилися записи захоплених відвідувачів не тільки українською та російською, а й німецькою, англійською, румунською, білоруською, голландською, норвезькою, болгарською, іспанською мовами. Тут проходять цікаві зустрічі, вечори, майстер-класи, вікторини, конкурси та дитячі розваги. Під час ІІІ Тижня Національного Гончарного Здвиження в Опішному «Здвиг2011» у Міських Млинах було також дуже цікаво. Про те, що відбувалось у Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа в рамках цієї культурно-мистецької акції, вам розповість наш невеликий фотощоденник.

Фото 1. Семисота екскурсія. Дмитро Стеблівський. Міські Млини, Полтавщина. 01.07.2011. Фото Вікторії Зубань. Приватний архів Вікторії Зубань	Фото 2. «Що за диво у вазі сховалося?!» Дмитро Стеблівський. Міські Млини, Полтавщина. 01.07.2011. Фото Вікторії Зубань. Приватний архів Вікторії Зубань

    Через тиждень після Пасхи настає Поминальна Неділя. Родичі померлих за традицією збираються на кладовищі, щоб згадати всі добрі справи тих, кого вже немає серед живих. З різних кінців Землі приїздять і до Міських Млинів краяни, що залишили тут своє коріння.
    У неділю, 1 травня, рано вранці до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа завітали особливі гості. Провідати могили Анастасії Марченко, Леоніда Сморжа та покласти квіти до Меморіалу Вічної Слави, де покоїться прах розстріляного фашистами в роки Великої Вітчизняної війни Гордія Чирки, приїхали рідні з Києва та Полтави: брат відомого вченого Олександр Чирка, племінниці Ангеліна Петрик та Олена Холоденко (Чирка), двоюрідний брат колекціонера Олег Селіванов. Будинок знову наповнився шумом рідних голосів, але все було зовсім по-іншому, ніж колись…
«У житловій частині хати була глиняна долівка, яку мати час від часу змазувала глиною й посипала свіжою пахучою травою: аїром, м’ятою. Дотепер пам’ятаю букет запахів із сирої глини, аїру й м’яти, як і те, що мати, бувало, після трудів праведних брала гітару, грала на ній, підспівуючи, а ми, дітвора, заходжувалися витанцьовувати хто як може і хто на що гаразд, піднімаючи галас і куряву до самої стелі», – писав Леонід Опанасович Сморж у своїй книзі «Спогади про незабутнє і незабутніх».
     Спогади… Спогади… Хвилини сумні, ностальгічні й водночас урочисті. Кожен пригадував щось своє. У певний час кожен пішов у Світ своєю дорогою, несучи в душі зерно Добра, посіяне щедрою материнською рукою Анастасії Марченко.
     «Щиро дякуємо всім, хто був причетний до створення надзвичайного музею, що присвячений пам’яті Леоніда Сморжа, його родині, людям, які жили в цьому будинку і пам’ять про яких буде навічно у наших серцях. Як зворушливо повертатись у будинок, в якому проводив дитячі роки, згадувати забуті речі, ходити по подвір’ю, де збиралась велика, щаслива родина. Багатьох вже немає з нами: Марченко Анастасії Василівни, Чирки Віталія Гордійовича, Сморжа Леоніда Опанасовича, Чирки Володимира Гордійовича, проте вони завжди з нами, їх душі у цьому прекрасному і дбайливо доглянутому будинку, в якому ми їх згадуємо й молимо Бога про їх Царство Небесне. Дякуємо за прекрасний музей-садибу. Хай Бог допомагає у всіх починаннях та продовженні благородної справи тих, хто понад усе любив свою Полтавщину, свою маленьку прекрасну Батьківщину.
Зі щирою вдячністю та повагою племінниці Леоніда Сморжа – Чирка Олена, Петрик Ангеліна», – такий запис залишили рідні у «Книзі відгуків» Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа

     Доля звела Леоніда Сморжа з Володимиром Толоком в роки Великої Вітчизняної війни. Разом вони навчалися в Школі морської авіації в Новому Афоні (Кавказ). «ШМАС готувала молодих спеціалістів для морської авіації: мотористів, електриків, приладистів, зброярів, стрілків-радистів і повітряних стрілків… Я освоївся з новими умовами й вписався в нове для себе середовище дуже швидко. Завів і широке коло товаришів, а найбільше потоваришував я з Володею Толоком. Щось притягувало нас одне до одного, споріднювало: може, те, що обидва були в душі романтиками, що він, як і я, мріяв про морську форму, що теж був ще зовсім чистий від будь-якої корисливості й кар’єризму…» – писав у своїх спогадах Леонід Опанасович. 1944 року, після закінчення навчання, Леонід Сморж потрапив до 30-го Червонопрапорного розвідувального авіаційного севастопольського полку Чорноморського флоту, який дислокувався в Євпаторії. Через деякий час до цього ж міста прибув і 5-й гвардійський міно-торпедний авіаполк, де служив Володимир Толок. Друзі тоді навіть і уявити не могли, що військові підрозділи, де вони служать, оберігають небо і простори Чорного моря під час Ялтинської конференції. Хлопці просто раділи, що можуть знову спілкуватися. Потім стрілка-радиста Леоніда Сморжа було відкомандировано до містечка Кача, пізніше до Чорноморського і, врешті-решт, направлено на Балтику.
     Пройшло багато часу, перш ніж бойові побратими зустрілися знову. Це сталося в Києві на початку 1970-их років. На той час Леонід Сморж був кандидатом філософських наук, доцентом Київського державного педагогічного університету імені Олексія Горького, а Володимир Толок – одним із найкращих радянських спеціалістів з ядерної енергетики. Під час своїх відряджень до Києва академік Володимир Тарасович Толок бував частим гостем Леоніда Опанасовича.
     20 квітня 1976 року в щоденнику Леоніда Сморжа з’явився запис: «Мій «музей» кераміки дуже вразив його (Володимира Толока – В.З.), і він декілька разів повторив: «Не чекав я, що ти такий молодець!» Того разу філософ подарував своєму другові кілька керамічних скульптурок, які виготовив власноруч.
     Вони часто листувалися. Володимир Толок надсилав колекціонерові свої вірші, а одного разу навіть відвідав його в Міських Млинах. Про цю пам’ятну зустріч улітку 1995 року він згадував у своєму листі до Леоніда Опанасовича від 3.11.2000 року: «Заздрю тобі, що був на Ворсклі півтори місяці. Згадую твій чарівний край і ще мрію там побувати». Листи свого друга, його вірші Леонід Сморж зберігав у своєму домашньому архіві. Разом з іншими матеріалами вони були передані до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Старі фотографії й листи є документальним свідченням дружби двох видатних особистостей, дружби, що народилася в полум’яні роки Другої світової.

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа
 

      Чи бували Ви в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, а до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа заходили? НІ-ні, це зовсім близько – у Міських Млинах! Недалеко від Полтави, недалеко від Диканьки, недалеко від Опішного … та, власне, і до Києва рукою подати, і до Львова, і до Харкова! Словом, у самісінькому Серці України – серед скіфських курганів, біля Вітової могили, там, де мешкав славний гончар Остап Ночовник. Якщо бували, то варто відвідати це місце ще раз із фотоапаратом, із пензлем та фарбами, взувши кросівки і взявши із собою рюкзак. Скуштувати води зі Срібного джерела, посидіти на березі Ворскли біля вогнища, помріяти і казок послухати… Якщо ж не бували, то швидше пакуйте валізи! Ви там такі дива побачите! Зараз усі дива в опішненських макітрах і глеках живуть, у цьому світі їм просто більше ніде сховатися. Хочете – вірте, хочете – ні, а я от учора беру куманець до рук, а звідти – казка!

     Опішне – колиска народного мистецтва і невмирущого національного Духу. Тут збереглася самобутня історія і культура рідного краю. Тут сама Земля промовляє до нас голосом тисячоліть, надихає, дає потужний імпульс до творчості. Вона виплекала, вигойдала на своїх долонях не одне покоління талановитих майстрів. Про кого, як не про них, сказав Спаситель: «Ви – сіль землі. І якщо сіль втратить свою силу, чим зробити її солоною?»
      Ось чаклує за гончарним кругом заслужений майстер народної творчості України, лауреат літературно-мистецької премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайло Єгорович Китриш. Вся його постать ніби сяє святом і таїною… В цю мить він – Творець. У його руках народжується цілий Світ, Світ прекрасний і неповторний. Мовчазні вироби майстра зазвичай стають промовистими, бо на будь-якій із виставок можна впізнати його почерк, де висока майстерність гармонійно поєднується з глибоким задумом. Адже кожен талановитий Художник має свою, тільки йому притаманну образотворчу мову, нею він спілкується зі Світом, нею промовляє в Майбутнє.
       Як повноводна ріка починається із джерела, так життєва дорога починається з вузенької стежини за батьківським порогом. Не секрет, що походить Михайло Єгорович з відомої гончарської родини – ще його дід Василь був знаменитим гончарем-мисочником. Та перші уроки майстерності малий Мишко отримав від батька. Ліпленням захопився, коли у 12-річному віці здолала хлопчину тяжка недуга. Три роки довелося бути прикутим до ліжка. Почав свистунці ліпити, за роботою забував про хворобу.

    В Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа серед експонатів є і твори заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Івана Архиповича Білика (17 одиниць зберігання). В основному це зооморфна скульптура – барани, бики, леви; а також декоративно-вжиткова кераміка – глечики, плесканці, попільниці. Леоніда Сморжа зі славетним майстром пов’язували довгі роки дружби. Іван Білик, буваючи в Києві, відвідував філософа вдома. Вони часто зустрічалися на республіканських виставках народного мистецтва в столиці. Приїжджаючи до Міських Млинів та Опішного, Леонід Опанасович також не забував навідатися до гончаря. Вони листувалися.

    Коли береш у руки старі світлини, мимоволі охоплює дивне відчуття, ніби ти отримав послання з іншого часу. Вдивляючись у обличчя людей на пожовклому папері, намагаєшся осягнути: ким були вони на цій Землі? Як жили? До чого прагнули і про що мріяли?
    1912 рік… На кутку Гончарівка, в містечку Зіньків, на подвір‘ї шевця Артема Лучника зібралася велика сім‘я, щоб зробити родинне фото.
Артему Платоновичу і Ганні Кирилівні є чим пишатися: трьох синів мають і трьох доньок, та вже й онуки на світ з‘явилися. Старші сини Йосип і Федір батьківське ремесло освоїли, молодший – Павло – у Гадяцькій учительській семінарії навчається. Ганна й Уляна з матір‘ю хліб на продаж печуть, а найменша донечка Марійка працює в купця Івана Воздвиженського. Ось усі вони у святковому одязі сміються та гомонять, стоячи навпроти батьківської хати. Фотограф пропонує главі сімейства з дружиною сісти на лаві в центрі, біля них по обидва боки повинні розміститися жінки. Чоловіки ж мають стояти у другому ряду. Кілька хвилин маестро чаклує біля фотоапарата, потім дає команду: «Увага! Не рухатися!» На мить усі завмирають. Час зупиняється. І саме ця мить летить посланням у Вічність.
Світлини дбайливо зберігала в родинному архіві жителька села Міські Млини Любов Яківна Баско. Вона народилася в Зінькові 1926 року. Ще дитиною разом із батьками виїхала до Полтави, деякий час жила в Тбілісі, а повернувшись в Україну, поселилася в Міських Млинах, неподалік Опішного.
     «Про вулицю Гончарівку (після 1917 року – вулиця Пролетарська) я, на жаль, розповісти можу дуже мало, бо була зовсім маленькою, коли там жила, – розповідає Любов Яківна, – пам’ятаю лише криті соломою хати, акуратні тини навколо дворів… Там було чисто, зелено і дуже затишно. Там жила велика працьовита сім‘я мого дідуся Артема Платоновича і моєї бабусі Ганни Кирилівни. Дідусь мій помер 1914 року. Бабуся прожила набагато довше. До старості пекла хліб на продаж і на замовлення. Гарна була та вулиця і люди на ній жили добрі й працьовиті».

Нині одним із найпопулярніших видів відпочинку є «зелений туризм». Плануючи відпустку, врахуйте, що відвідавши «Корінф і Афіни української кераміки» – Опішне, ви зможете не тільки побачити найкращі зразки гончарного мистецтва, що зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, а й помилуватися прекрасними надворсклянськими краєвидами.
Село Міські Млини, що неподалік Опішного, де знаходиться Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа, є чи не одним із найчарівніших куточків Полтавщини.{jcomments on}

   Багато відвідувачів Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера Леоніда Сморжа, ділячись своїми враженнями від екскурсії, говорять: «Я також хочу колекціонувати твори народного мистецтва». Така ж думка зародилася свого часу і в Леоніда Опанасовича, коли він, познайомившись із Явдохою Данилівною і Гаврилом Ничипоровичем Пошивайлами, побачив і самі вироби неперевершеного гончарного дуету. Леонід Сморж почав відвідувати завод «Художній керамік», щоб поспілкуватися з іншими гончарями й малювальницями. «Поступово я пройнявся їхніми інтересами, проблемами , думами й настроями», – писав він у своєму щоденнику. Вчений потоваришував з багатьма гончарями, і ця дружба ніколи не переривалася. Глибоко схвильований майбутнім гончарства, Леонід Опанасович опублікував у газеті «Правда» та кількох журналах свої статті на захист Опішного як народного художнього гончарного осередку. Влітку, відпочиваючи у Міських Млинах, філософ майже кожного дня бував у Гаврила Ничипоровича та Явдохи Данилівни, подовгу розмовляв з ними, спостерігав за тим, як маестро працює за гончарним кругом.{jcomments off}