Тітоньку Явдоху я добре пам’ятаю з дитинства. Мій тато, рідний брат Явдохи Данилівни, Бородавка Лука Данилович, працював на шамотному заводі ім.Ворошилова Ольгинського району Сталінської області (зараз Володимирівка Волновахський р-н. Донецька область). Сюди приїхав за направленням на роботу після закінчення Полтавського технікуму. Приїджав на малу батьківщину в с.Опішне. Пригадую 1948 рік, наша родина жила тоді в м.Мінську (Білорусія), голодні післявоєнні роки. Якою була наша радість коли тато привіз з Опішнего від тітоньки смачні гостинці – запечені в печі сливи, фруктове повидло в опішнянських глечиках. Ми пригощали ласощами всіх сусідів і розповідали про життя родичів Опішнего.

    Український рушник. Стелиться, ніби дорога. Вабить, наче вічність. Зачаровує, мов пісня. Він є неодмінним атрибутом народного побуту, весільної обрядовості й традиційної окраси українських хат.
Полтавські рушники здебільшого оздоблені розкішними рослинними орнаментами – це «дерево життя», що символізує природу-матір, популярним є зображення птахів, що означає кохання та щастя, часто зустрічається також «дерево-квітка», «вазон із квітами». Мотиви «вазона», «дерева» скрізь зберігають один і той самий принцип у зображенні рослин. На рушниках квіти, пуп’янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями. Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. То можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації: видовженої форми вази, округлих обрисів глечик, типовий за формою для кераміки Полтавщини.

   Художня кераміка України – одне з найяскравіших явищ народного мистецтва народів світу. Вивчати, зберігати і пропагувати це мистецтво покликані, насамперед, музеї.
     Уже 25 років у провінціальному містечку Опішному функціонує унікальний на теренах України Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – центр дослідження, збереження й популяризації гончарної спадщини українців. За цей час він пройшов складний шлях становлення. 1986 року в Опішному, за ініціативою нащадка славетної родини Пошивайлів Олеся Пошивайла (нині – директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), було засновано Музей гончарства (доручення Ради Міністрів УРСР від 11.03.1986 року Г41-КО 13547/53 та рішення Полтавського облвиконкому від 12.08.1986 року №320), на базі якого, через три роки, за постановою Ради Міністрів України від 03.11.1986 року №272 почав створюватися Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.

«...Не розуміють ці люди, що життя – лише мить,
що в безмежному часі вони, як метеори, згорять
і без сліда загубляться в безвісті їх імена,
Ви ж будете жити в віках, бо кераміка вічна,
вічна краса і добро, які щедро дарили ви людям,
Породжені опішненською землею і гончарюванням...»
Леонід Сморж

     Нинішньої зими минуло 20 років, як немає серед нас Майстра, Гончаря, Художника – Корифея української кераміки Гаврила Ничипоровича Пошивайла (07.04.1909 – 24.01.1991). Його життя минуло в роботі й клопотах якось непомітно. Та вершив він велику справу, творив гончарні дива, у яких і нині продовжує жити. Його ім’я не загубиться серед сотень тисяч інших, нікому не відомих. Кажуть, людина живе, доки живе згадка про неї.
Народився Гаврило Ничипорович в Опішному, в гончарській родині, яка своїми коренями сягає принаймні до середини ХVІІІ століття. Дід Тарас (середина ХІХ – початок ХХ століття) і батько Ничипір (кінець 1880-х – 1936) були неперевершеними майстрами-посудниками. Можливо, і були у Гаврила дитячі мрії обрати іншу професію, але покликало те, що миліше серцю – глина. Працювати за гончарним кругом почав дуже рано. Першими виробами була іграшка-монетка – глиняний посуд для забави дітям, і звичайно ж свистунці.
     Закінчив семирічку. Навчався в Опішненській школі майстрів художньої кераміки (1937), проте основи гончарного ремесла перейняв від батька.
Життєвий шлях був нелегким: усього було – і невдачі, і злети. Довелося пережити революцію, голодомори, репресії. Пройшов фронти Другої світової війни, був ранений, контужений. Мав військові нагороди. Голодні роки, місяці без хліба і заробітної плати в гончарній артілі не змогли змінити вибору долі, самопосвячення глині.

    Невпинно летять роки, залишаючи далеко позаду дитинство, юність, шкільні та студентські роки. Життя у зрілому віці стає виваженим, сповнене не тільки мріями, а й спогадами. Інколи спілкування з рідними, близькими людьми за певних обставин перериваються на довгі роки, проте десь глибоко в серці живе спомин і хочеться бодай раз повернутися туди, де ти по-справжньому був щасливий. Так сталося з Аллою Лук’янівною Сидоренко (Бородавка, 1935 р.н.) – племінницею Явдохи Данилівни Пошивайло (Бородавка, 1910–1994).
    Алла Лук’янівна Сидоренко – заслужений учитель України (1983), все життя присвятила навчанню та вихованню підростаючого покоління. Працювала вчителем історії в селі Московка, Вільнянського району, Запорізької області. З її ініціативи в школі був створений історичний музей. За словами її колег вона діяльна, ініціативна, уміла і розрадити, і організувати, своїм ентузіазмом захоплювала всіх. Вона заступник голови ветеранської організації Московської сільської ради. Головна мрія Алли Лук’янівни – краще життя на Україні.{jcomments on}

«Монетка мені завжди подобалася,
бо в ній втілилися заповіти мого дідуся-гончаря…»
Юрко Пошивайло

   Українська глиняна іграшка – неперевершений витвір народного мистецтва. Вона супроводжує гончарську роботу з прадавніх часів. За традицією жоден ярмарок чи базар в Україні не обходився без дзвінкоголосих свистунців – невеликих фігурок тварин і птахів: соловейків-свистунів у вигляді маленького горщечка або глечика, у який наливали воду і, вдуваючи через носик повітря, видобували звуки, схожі до співу солов’я; баринь – глиняних скульптурок у вигляді жінки в капелюсі з кошиком, куркою або дитиною на руках; «монетки» – маленького дитячого посуду, що відтворював усі традиційні форми глиняних виробів (на базарах і ярмарках він коштував від півкопійки до копійки, тобто одну монетку, звідки й походить його назва).
    У кожній родині за гончарним кругом чи ліпленням іграшок працювали від 4-6 до 20 чоловік. Кожен виконував посильну роботу – від приготування глини до виготовлення готової продукції, її випалювання і продажу. Виготовленням свистунців займалися переважно діти віком 10-15 років, хоча робили їх звичайно і самі гончарі та їхні дружини.

Ти робись, робися, горщику!
Дам поснідать дощику
Гарячого борщика
З глиняного горщика,
Щоб періщив добре
На родюче поле
Зеленого жита.
Ти робись, робися, горщику!

Гарні глеки в гончаря не залежуються.
У Хоми макітра,
У Пилипа – глек.
У Семена жонка хитра,
Як чорнявий грек, –
Позича макітру,
Позичає глек.
Ой, хитрюча бабо.
Цур їй, цур їй пек!

   Фонд Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному на кінець 2010 року налічує близько 47000 експонатів, придбаних через фондово-закупівельну комісію, зібраних у польових керамологічних і етнографічних експедиціях, подарованих мистцями, вченими й збирачами. Поряд з керамічними творами має колекції виробів традиційного побуту гончарів, які в майбутньому експонуватимуться на відтворених садибах кустарів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це вироби з дерева, металу, фарфору й фаянсу, писанки, рушники й сорочки, верхній одяг, тканні вироби, ікони, живопис.{jcomments on}

Леонід Сморж

Стою засмучений, мовчазний, скам’янілий
біля двох могильних горбочків
з одинаковими залізними хрестами,
що схожі на розкинуті в розпачі руки.
Важко гупає в грудях встривожене серце,
а горло перехопив нервовий спазм.
Шанобливо схиляюсь і за давньою звичкою, коли заходив до діда і баби додому
здоровкаюсь, ледве чутно ворушачи губами:
Гавриле Никифоровичу! Явдохо Данилівно!
Добридень! Минув я цього разу вашу хату,
й на кладовище до вас оце прийшов.