«Без матері родився, без попа хрестився, без смерті вмер».
«Біля тіла – вуха, а голови немає».
«Вогня не страшусь, води не боюсь».
«Сів пан на коня та поїхав до вогня».
«Всіх годує, а само голодує».
«Годун-годунець сто душ годував».
«Довго жив, багатьох кормив. Упав – пропав, ніхто кісток не зібрав».

   У всіх вищезгаданих загадках одна відгадка – горщик.
   На жаль, нині горщики можна побачити хіба що в музеї. Адже цей унікальний витвір мистецтва (людства), колись поширений у побуті українців (селян), сьогодні замінили каструлі.
Здавна горщик був основним видом посуду в українців. Він навіть виступав своєрідним символічним уособленням гончарства. Недарма гончарів прозивали горшкарями, горшколіпами.
Форма горщика зручна. Відшліфована численними поколіннями гончарів, вона ідеально пристосована до всіх практичних вимог. Нижня частина горщика, за яку його беруть рогачем, звужена, оскільки це сприяє максимальному прогріванню всього об’єму у вогні. Діаметр отвору в ньому також зумовлено практичною доцільністю. Він такий, щоб можна було покласти великий шматок м’яса і щоб посудину легко було вимити всередині рукою. Але не більший, бо інакше страва швидко холонутиме.

   Перебуваючи у відрядженні, Олександра Федорівна Селюченко неодноразово приїжджала до Києва в Музей народної архітектури і побуту. Саме у цьому музеї вона почувалася вільно і легко, немов удома, саме там Олександра Федорівна мала можливість творити, не дивлячись на норму, оточена увагою з боку співробітників музею, а головне, вона мала змогу спілкуватися з людьми, які милувалися її майстерністю. «Одне гарно, що я хоч трохи вийшла на люди і побачила, почула їхню думку і приязнь до моїх робіт», – згадувала Олександра Федорівна.
   Захоплювалися кумедними іграшками Олександри Селюченко і діти, які юрмилися навколо неї, що не раз спостерігали в Музеї народної архітектури й побуту. А коли хтось із дітлахів просив іграшку на згадку, вона переймалася аж до сліз і неодмінно дарувала. Роботи майстрині привертали увагу зарубіжних туристів. «У вас в руках – золото, а ви й не підозрюєте…», – якось зауважив один із прихильників її творчості.

    У кожної людини, котра близько знала Олександру Селюченко, жевріють коло серця якісь згадки. Ось, як про неї пригадує гончар, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Національної спілки художників України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, лауреат Премії імені Данила Щербаківського Василь Онуфрійович Омеляненко: «...З Шурою я знайомий майже все життя, бо товаришувала з нею моя дружина Марія Юхимівна (Багрій). Моя дружина жила на Гончарівці, а Шура тут же ближче до ставка. Вони вмісті школу керамічну кінчали, тоді їх послали на роботу, Марію – в Єреван, а Шуру – на Запоріжжя. А тоді обратно вони зустрілися після війни на заводі. Марія займалася тільки мальовкою, а Шура ще й ручною ліпкою, ігрушку робила, пізніше з мальовщиці її перевели на ліпку. Ми працювали в одному цеху. Це була творча лабораторія, де ми давали нові зразки. Їздили разом в музей народної архітектури і побуту в Пирогово, де і горно зробили, і палили.
...Вона робила ігрушку, що одрізнялася від заводської. Дванадцать душ дівчат сиділо, робили ігрушку: вершники, коники, баранчики, усякі олені. Робили там і Діденко Галя, і Настя Білик, Марфа Діденко – це сама старша у цеху. Коли відправляли посуд – брали і ігрушку, то Шурина ігрушка, якось вона не розбиралася, її менш приймали у магазини і привозили часто назад. У неї такий напрямок роботи, то вони не робила так, як усі роблять, а свої витвори робила по-своєму.{jcomments on}

Галина Василівна Редчук,
учитель-методист вищої категорії,
відмінник народної освіти України,
заслужений учитель України.

Гончарівна

Майстру народної іграшки
Олександрі Селюченко
присвячується

1
Я не хочу брати участь у дійствах відкритих.
вже хочу зустрічатися з нею тихенько,
Біля хати, де вже груша росте молоденька,
Що без неї, але їй принесла перші квіти.
Біля ґанку ще лежить потемніла колода,
Що на ній своїх «діточок» в ряд виставляла,
То всміхалась, то лагідно тихо зітхала,
І очима пробігала легка прохолода.
В’ється стежка, край якої цвітуть чорнобривці.
Це на ній розставляла вози з чумаками,
Між квіток тут ховала дівчат з козаками.
Її руки вони знали, маленькі щасливці.
Всіх екскурсій слід не стопче слідів гончарівни,
І на дверях її пальців відбитки не зітруть.
На столі є вода у маленькій макітрі,
І чекає її дотику грудочка глини.
Тихий голос, мов зиписаний десь, по куточках,
Ні касети і ні диски його не відтворять.
Вечорами тут всі іграшки з нею говорять,
І тепліють на портреті задумливі очі.
Квітень 2004

    З давніх-давен діти робили іграшки власноруч – народ виховував майбутніх майстрів. Народна іграшка була в кожній хаті. Бабусі вчили онуків, матері – доньок, старші сестри – молодших. Народна іграшка дожила до перших післявоєнних літ, і лише потім її витіснили мільйони промислових стандартних забавок.
    Чому ж так швидко ми забули давнє мистецтво, котре зігрівало людські душі, виховувало в дітях працелюбність, фантазію, творче ставлення до навколишнього світу? Змінився спосіб нашого життя, змінилися ми самі. Але ж ми прямі нащадки нашого народу, який умів і хліб вирощувати, і пісні та легенди складати, і руками красу створювати, зокрема і цікаві іграшки з дерева та глини. Невже нині їм немає місця у нашому житті? Не хочеться у це вірити.
    З сивої давнини в нашім краї славиться опішненська іграшка. ЇЇ розвиток спирається на давні традиції, носіями яких на Полтавщині були гончарі старшого покоління – Гаврило і Микола Пошивайли, Настя Білик-Пошивайло, Марія Дугельна, Василь Омеляненко, Ганна Діденко, Галина Грипич, Олександра Порохівник, Галина Чуйко.
Нині в Опішному працює декілька молодих народних гончарів, художників-керамістів, які з глини виготовляють скульптурки-іграшки та скульптурні композиції на різноманітну тематику.

Олександра Селюченко – одна з найбільш відомих постатей у царині малої глиняної пластики ХХ століття – залишила багату творчу спадщину, яка нині зберігається в Меморіальному музеї-садибі художниці, що є структурним підрозділом Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, музеях Полтави, Львова, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Каунаса, а також у приватних колекціях.

    Селюченко Олександра Федорівна – класик українського народного мистецтва, славетна гончарка, скульпторка і малювальниця, заслужений майстер народної творчості УРСР. Та мало хто знає про її природжений талант філософа. Вона часто замислювалася над питаннями людського буття, долі, про що писала у щоденниках та листах до знайомих і друзів:

       «…Не минула і я цього. Ще тоді напророчила мою долю, тільки не знала вона, що навіки прилучила мене до глини, що я вже зачарована глиною, і за її чари все потім віддам, а ладу не матиму. Видно, було мені на роду так написано: бути гончарівною, ліпити, малювати…»

       «…Люблю мистецтво у всіх його видах, поважаю тих людей, які цікавляться мистецтвом. Бо більше за все люблю красу, вона мене перероджує, перекидає в інший час, приносить найбільшу радість…»{jcomments on}

«Олександра Федорівна – то не просто жінка-майстриня, то жінка з душею вічної дитини, і навіть жінка-мати. Незважаючи на відсутність власної родини, вона насправді ніколи не була самотньою, щоб не казали. Її завжди оточували дитячі руки, до неї тягнулися людські серця, і перебувала душа в атмосфері українського побуту».

Студенти Харківської
державної академії культури

«Незабутня зустріч з творчістю! Простота й лаконізм у виробах! Душа її – натхнення в образах. Різнобічні почуття й роздуми про долю майстра. Дякуємо! Вдячні долі».

Народний майстер глиняної іграшки
О.Ф.Кощовська (Кривий Ріг).

«Обожнюю відвідувати такі місця, де не тільки можна почути про творчість видатних майстрів, а й доторкнутись до речей, стояти на тому місці, де колись стояв видатний майстер. Іграшки чудові, як живі. Нехай пам’ять про майстриню живе у віках!»

(Івано-Франківськ)

«Ще раз переконуєшся у геніальності нашого народу, а Селюченко тому переконливе свідчення. Процвітати музеєві та опублікувати усі її твори!»

Стефанія Гвоздевич
(Львів)

Світлана Панасюк,
молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби гончраки Олександри Селюченко

«Творчість – це життя, а безділля – тяжка ноша»
О.Ф.Селюченко

З давніх-давен славиться Опішне своїми оригінальними гончарними виробами. «Споконвіку пішов по людях, по світу славнозвісний опішненський посуд та інші тутешні керамічні вироби. Добрим словом згадували гончаря на жнивах селяни, п’ючи  у спеку з шорсткого глечика прохолодну криничну воду. Раділа господиня доброму хлібові, що видимався білими грудьми з квітчастої макітри. Змагалися у майстерності вигравати на свистунцях дітлахи, і від їхнього дзвінкого сміху ставав менш тяжким морок у підсліпуватій сільській хаті».

Ремеслом виготовлення іграшок і посуду займалися майже всі жителі села, а вироби з Опішного славилися далеко за межами України.

Представники старшого і середнього покоління Опішного – це  потомственні гончарі, які гончарною справою займалися ще з дитинства. Більшість дітей Опішного довгими зимовими вечорами, граючись, ліпили  на печі глиняні свистунці. Потім були два роки учнівства в гончарній школі, організованій при заводі, а далі – все життя біля глини.

Однією з найвідоміших майстринь минулого століття була Олександра Федорівна Селюченко – талановита мисткиня, неперевершений творець дрібної глиняної пластики, Велика гончарівна.